28

ОЛЕКСАНДР 

В душі – штормить! Викручую кермо, роззираючись, та перед очима події покадрово. Ніби уповільнена зйомка...

Я мав би послухати дівчину! Але натомість прагнув побачити. Що ж, побачив. Тепер маю ще більше клопоту. Але відпускати її все одно не збираюсь.

-Що? - Запитую, відчуваючи на собі погляд Сніжани.

Та вона розводить руками.

-Поїдемо до дядька. - Відповідаю зітхаючи. - Поживеш кілька діб під столицею в будинку. Далі видно буде...

Її очі... Її погляд знову в мене викликає сміх. Майже істеричний. Але це мене чомусь веселить. Дожився, називається...

На трасу виїжджаємо за двадцять хвилин. Я знову подумки згадую і дивуюсь її стійкості до холоду в ту ніч. Це ж... більше години ходьби, у светрі і літніх джинсах та кросівочках. Взимку!..

Вона – глухо кашляє. І шморгає носом.

Добавляю градуси кондиціонеру – +24*. Сподіваюсь хоч трохи зігріється.
Прошу аби накинула на себе кофтину, що вона й робить без зволікань, поки я картаю себе за куплений для неї телефон замість потрібного пуховика...

Дорогою по трасі звертаю на заправку.

Прошу Сніжану бути хоч трішки чемною дівчинкою та нікуди не втікати, а сам йду в середину.

Беру бургери і картоплю фрі. Після цих нервів хочеться вовка з'їсти.

Але вчасно кумекаю і затримуюся біля столиків. Зиркаю у вікно – вона в автівці, дихає на руки. От, дідько!.. Варто буде записати її на медичне обстеження, до себе в клініку...

Виймаю з кишені її ID-карту. Фотографую на телефон і відсилаю Вітькиному "хакеру". Все одно хочу знати більше, ніж бачив...

З АЗС виїжджаємо без розмов, та згодом насмілююсь заговорити.

-Сніжинко, поживеш у мене кілька діб? В суботу чи неділю завезу тебе в будинок. - Не запитую, а констатую, згадавши, що ключів від будинку ще не маю.

Вона кілька хвилин вивчає моє обличчя, але зрештою пише у блокноті, вириває лист і кладе на панель переді мною. Читаю краєм ока. І дякую їй вголос. За детальну відповідь. Зрозумівши, що паспорт її на всякий випадок, краще потримати в кишені свого пальто...

Та все ж продовжую розпитувати все, на що вона може відповісти кивком голови.

-Ти б хотіла навчатися?

Від неї – "так". Розвиваю цю тему, аби не думати про власні проблеми. Але останнє питання залишається без її відповіді.

- Чому тебе не навчили мови жестів? Ти вміла раніше розмовляти?

Зиркаю скоса, вона поглядом у вікні. Мій висновок – не бажає продовжувати розмову.

Зітхаю тихо й більше її не чіпаю. Проте маю здогад, що її мовчання на фоні стресу і можливо – дитячого...

Поки їду, микитую, як їй в цьому допомогти.

У будь якому випадку це проблема психологічного характеру. І потрібне спілкування з психологом. А Сніжана може не захотіти цього. Я ж їй ніхто, щоб вести зі мною бесіди на тему ментального здоров'я.

Але Людмилу варто було б задіяти. Вона – профі...

Телефонний дзвінок розриває тишу, та я його скидаю. Не маю натхнення спілкуватися з колишньою...