27

СНІЖИНКА 

Йду до автівки й тремчу не стільки від холоду, як від щойно пережитого. Хвилює тільки одне, щоб не віддав батькову картку тій відьмі, бо ж витрачатиме все, що той кидатиме!

Навіть думка в'юном у мізках: а може повернутися? Та слідом заперечую сама собі – ні! Не хочу більше! Хай сама! Хай самі!!. Без мене...

Смикаю ручку дверцят на себе ледь не зі злістю, але автівка закрита. Чорт, доведеться грітися на морозі...

Опускаюсь навпочіпки,  так тепліше. Поки думки гріють мізки змінивши свій напрям...

А якщо він пожартував? От зараз віддасть мені картку, з нулями на рахунку, ну можливо ще паспорт, і... скаже, що він це навмисне випадково ляпнув?.. Бо ж, як можна хвилюватися за людину, яку не знаєш? Не відаєш, що у неї в голові, окрім мозку?.. Та ще й німа. Кому така потрібна?..

Та Олександр виходить з двору майже одразу за мною. З руками в кишенях штанів. В мою сторону геть не дивиться – ніби й не бачить!

Підіймаюся. Слідкую поглядом.

От, як його зрозуміти???

Я замерзла. Я ж все ще без куртки і в кросівках!..

Обіймаю себе за плечі.

І все ж, я спостерігаю зараз його холодність. Байдужість!

 Поки Олександр обходить автомобіль навіть не глянувши на мене, роблю крок назад. Він відчиняє для себе дверцята, не для мене.

Он воно як, значить... 

Мізкую куди мені йти далі.

-Сідай! - Кидає сердито. Мені?

- Сніжинко давай хутко! Відморозиш собі все що... мати при народженні дала.

Дивлюсь на нього, як... на того, кому знущання в радість!..

-Сніжано, я не жартую – холодно! Сідай давай!

Я нерішуче тягнуся до ручки дверцят. Сідаю.

"Куди?", хочеться запитати.

-Що? - Звучить на моє німе питання. Хоч поглядом не на мені.

"Не знаю." – не відповідь, так, думка. Я ж... німа.

Ковтаю й зволожую губи.

Та Олександр вперто не бажає мене бачити. Лише відповідь, суха й недбала: "поїдемо до дядька". І сміх, як відповідь на мій шок, від якого мені геть не весело.

Двигун заводиться тихо, майже непомітно. Ми плавно рушаємо з місця, а разом із цим щось у мені повільно стихає.

Дивлюся у вікно, на сусідські будинки... І лише коли проїжджаємо повз двір дядька, вперше дозволяю собі не думати. Не здогадуватись і не шукати пояснень. Просто сидіти й грітися.

Мовчимо обоє. Та тиша ця не тисне. Вона – як продовження мене, просто є. Замість слів.

 Дивлячись на його зосередженість, вбачаю невдоволення і злість, що починає лякати мене не менше, ніж драма вдома...