25

СНІЖИНКА

-...Пройда! Шлялася бог знає де!.. - Звучить з мачухиних вуст і я...

Мені соромно перед ним... Настільки соромно, що я ледве дихаю, аби втриматися на ногах на місці і нікуди не втекти.

Та слідом за потоком нецензурних слів, рушник в її руці розсікає повітря й я відхиляюся, щоб не по обличчю, міцно зажмурившись...
Але удару немає, тільки голос, геть не схожий на той, який чула останні два дні.

-Забагато собі дозволяєте. Сніжана зовсім не та, ким ви її щойно обізвали. А я не той, за кого ви мене сприйняли... - Низький, грубий, холодний до неможливого голос.

Та у мене від цього тембру сироти по всьому тілі! До судоми в ногах! Аж руки спітніли!..

Нащо ж так? Вона ж на мені відіграється, щойно він від хвіртки від'їде!..

А після його звернення до мене йти збирати речі – гублюся кінцево...  Мене взагалі ступорить! Серце не в нормі!

Мої ж вуха ловлять ще одну його фразу, після якої взагалі втрачаю дар в'язати думку:

-Майбутній чоловік Сніжани. І тещу подібну тобі, повір, сприймати не збираюсь! Сніжано збирай речі. - Останнє речення звучить таки грубо...

Як мені реагувати на його театр та й, що я маю зробити зараз, я не знаю!!!

Шукаю очима підказки на брудній підлозі.

-Сніжано! Я забороняю тобі з цим йолопом кудись їхати!... - Мачуха сипить погрози оберемками! І я їй вірю. Знаю, що так і буде. Однак він залишається тут, захищаючи мене.

Чи варто йому довіритись – однозначно так! Але чи варто вірити?.. Думки мої без відповіді, а його пальці уже міцно стискають мене за лікоть і тільки тепер усвідомлюю, що я стою все ще в позі захисту.

- Ходімо. - Мене обіймають однією рукою за стан і ведуть далі в дім. Я ж несвідомо переставляю ноги дивлячись вперед, проте небачачи нічого...

-Сніжано. - Чую тихе над вухом. - Збирай речі, ти тут більше не залишишся.

Підіймаю погляд на його обличчя і відчуваю, що тремчу. Сильно. Вся. А ще, в його очах вбачаю дивний відблиск турботи і мене прориває...

Обличчям котяться гарячі льози, що роблю – не розумію, та роззирнувшись, бачу розкидані речі. Мої. По підлозі. Навіть білизну. Ох!.. 
Документи: свідоцтво про народження, додаток до паспорта – розірвані. ID-картки ніде не має.

Збираю залишки цінних паперів. В грудях – тисне, потоки – навіть не намагаюся втримати...

Олександр – поруч, але поглядом у вікні. Я – хаотично, все що під ногами, оберемком...

Раптом, він важко, голосно зітхає, повертається обличчям до мене і прицільно міряє поглядом.

-Залиш цей непотріб тут. Ходімо. - Киває в сторону дверей, чіпляючи мене під руку.