24

ОЛЕКСАНДР

Чекаю біля будинку, крутячи в руках цигарку. Вже навіть не зважаю на материн погляд з осудом та журбою в очах...

-Сашо, дівчині потрібен спокій. Ти ж сам бачив, вона – як дикунка. Жахається всього.

-Я бачу, мамо. Знаю! Та інакше вдіяти не можу. Маю бути певен у ній та всій ситуації! - Мене зараз дратує все на світі. Навіть повчання матері на реакцію Сніжинки. - Ну не може людина просто от так... в чому була!.. піти з дому. Та ще й дівчина! Адекватна!.. Красива.

Ні слів ні нервів не вистачає, щоб озвучити свої припущення! А на тлі ще й особистих проблем, то ця взагалі ні в які рамки!..

Кидаю цигарку в смітник, навіть не запаливши її.

Йду до автомобіля.

Та коли Сніжана виходить з дому в одязі, в якому була в ту саму ніч... Гнів роздирає з середини...

За місто виїжджаємо мовчки, а там я не втримуюсь. Ставлю безліч питань на які вона може відповісти лише "так" або "ні".

Задовольнивши свої вуха, метикую, як його правильно влаштувати, щоб побачити їх відносини на власні очі. Спровокувати сварку? Навряд чи. Якщо дівчина так боїться мачухи, то їй достатньо буде увійти  у двір. Якщо ж...  Інший варіант свого "якщо" відкидаю. А з першим варто розібратися...

Шлях до її селища займає до двох годин шляху. Та коли проїжджаємо повз один дім Сніжана втискається у сидіння всім тілом, бачу це краєм ока.

-Що сталося? Боїшся, що тебе побачать у моїй автівці? - Киває. Я ж дивую. Але мовчу.

-Навігатор показує сюди. Це твій дім? - Запитую паркуючись.

Поки вона непевно киває і жує губи, роздивляюся просторе подвір'я з вікна автомобіля. Нічого незвичного для звичайно сільського двору. Я б не сказав би, що власники цього будинку заглядають у чарку.

Виходжу.

Будинок з білої цегли, сучасними вікнами, що не кожен сільський житель може собі дозволити, високий паркан з відкритою навстіж хвірткою. У дворі – собака. На прив'язі.

У двір входжу сам. Першим. Сніжинка плентається за мною слідом. Пес грайливо виляє хвостом, забачивши дівчину. Але нізвідки чую лайку. З "епітетами".

Повертаюсь до малої. Вона – голову в плечі ввібрала.

Беру її під руку. Веду в дім. Прислухаючись звідки "лемент".

 Та на порозі цього дивно-гарного дому з'являється розпатлана жінка віком не набагато старша за мене і починає крити Сніжку брудом, а заодно й мене.

Я – в шоці повному. Чув, але ще жодного разу не бачив, щоб от так зустрічали пропавшу безвісти на кілька діб доньку, хай і не рідну. Мало того, ця нечупара ще й замахується на малу. А та, замість того щоб  втекти, зіщулившись підставляється...

Різко стаю між ними двома і перехоплюю зап'ястя сміливої.

-Забагато собі дозволяєте. Сніжана зовсім не та, ким ви її щойно обізвали. А я не той, за кого ви мене сприйняли. - Наші погляди: її скажений, мій чіткий – очі в очі. - Сподіваюся, я доступно прояснив?

Але нерви у цієї жінки точно не в порядку...

Розуміння надходить в ту ж мить – дівчина тут пропаде. Її психіка не витримає цієї наруги, психологічного тиску. Вона вже майже зламана і її варто звідси забирати.

Рук скаженої не відпускаю. Впевнений, ще варто потримати.

-Сніжано йди забирай свої речі. Я чекаю на тебе тут.

Обличчя сміливиці спотворюється вмить а слідом з її рота знову летить брудна лайка вже в мою сторону.

-Вона з тобою нікуди не поїде, вилупку! Ти хто такий, щоб вказувати тут що й кому робити!..

-Майбутній чоловік Сніжани. - Шиплю, але чітко, крізь зуби. - І тещу подібну тобі, повір, сприймати не збираюсь!

-Сніжано, збирай, речі. - Повторюю розбірливо. Для обох.  

Та вона застигла на місці за моєю спиною. Відчуваю крізь светр тільки її гаряче часте дихання.

Ох, же ж... Сніжинка, на мою голову!..