23

СНІЖИНКА

-Адреса?! - Олександр. Командним тоном, мені. Не відриваючи зору від вікна.

Пишу. Бо він - злий. Доведеться мені змиритися з долею невдахи. Але слідом пишу, щоб просто відпустив мене. Тут. Зараз!.. Та він відмовляє.

Стираю рукавом кофтини сльози з підборіддя.

-Сніжано, давай так. Зараз ти заспокоєшся і я везу тебе до дому. І якщо там все не так, як ти кажеш... - Він змовчує, але виразно чітко.

Киваю. Отже, доля моя така, отримувати стусани від батькової коханки.

Пишу адресу. Сама – дивно аж, але вже заспокоїлася. Лише сльози все ще ніяк не спинити...

Олександр бере адресу й каже щоб я збиралася.

-Чекаю тебе в автомобілі. - І йде.

Я ж – збираюся. Пройшлася поглядом по кімнаті, прощаючись зі стінами, в яких почувалася у більшій безпеці ніж в батьковому домі, перевдягнулася у свій одяг. Телефон...

Телефон залишила. На столі. Все одно мачуха, якщо побачить, забере його в мене. Хай краще тут. У Оксани.

На вулицю виходжу за п'ять хвилин. А Суворий, коли бачить мене... стукає кулаком об дах автівки і сідає за кермо. Різко. Презлющий.

Дідько, чим я прогнівила його?

На зітхання Оксани намагаюсь не зважати, але навіть її сум мені говорить про обурення.

Сідаю в автівку на переднє сидіння, дверцята зсередини відчинив Олександр.

-Сашо,ти впевнений? - Звучить за моєю спиною Оксана

-Так, мамо. - Його відповідь.

-Ну, хай буде так. - Оксана нахиляється до мене і дає в руки кілька купюр. Я ж – верчу головою, як можу! Ні! Навіщо мені це? Я ж додому, а не в світ.

Та вона наполягає, а слідом запитує чого я не в костюмі.

Дивлюся почергово на обох, бо ж блокноту з ручкою не маю. Не брала!

-Я зараз принесу. - Вона повертається в будинок, поки Суворий раз по раз переводить подих.

Нервую.

Приносить. Костюм. А з ним і телефон. Блокнот та кілька ручок.

Кидаю погляди на обох.

Олександр – прискіпливо вчепився зором в мої очі, попередньо тричі змірявши мене зором, а Оксана – важко зітхнувши відійшла від авто, давши нам дорогу.

Мені ніяково перед ними й соромно. Адже до них я не знала таких людей...