21

ОЛЕКСАНДР

Тріск від полум'я, ось що розбудило мене.

Сніжинка біля каміну, вкладає дрова. 
Повітря в кімнаті прохолодне і я здогадуюсь, що хтось залишив на ніч відчиненим вікно. Навіть здогадуюсь хто це зробив.

Увімкнувши світло бачу перед собою юний переляк. Стоїть і оком не моргне, а в очах той самий дикий страх.

Мені здається, що він з нею назавжди.

-Сніжинко, з тобою все гаразд? Ти зблідла. - Що її могло так налякати? Невже я? Як же з нею важко...

Але геть випадково мій зір потрапляє на слід з бруду під її капцями і для мене стає очевидний той факт, що вона босоніж бігала на вулицю.

Набираю повні легені повітря аби не гримнути на нею у весь голос...

-Сніжано, ти могла б попросити мене і я б приніс дрова сам! А тепер марш в ліжко, швидко! - Вказую пальцем на диван. Впевнений, що в її кімнаті зараз віхола гуляє.

Веду за лікоть до дивану, на якому спав щойно сам. Ледь не силою. І слухати не хочу її безмовні виправдання! Ще захворіє, мать..!

Сніжинка, на мою голову!..

-Під ковдру. - Та коли вона сідає на його край, уже гаркаю: ‐ З ногами!

Вона – лізе. Під ковдру. Чому я полегшено зітхаю. Але сам берусь прибирати її сліди, навмисне не звертаючи уваги на її перелякану гримасу, що визирає з-за ковдри.

Теж мені... попелюшка!

Йду у кухню. Ставлю чайник. Роблю чай. Не знаю чи любить з лимоном, але зараз мене мало хвилюють її вподобання. Питиме з лимоном!..

Заглядаю у вітальню вже з гарячим чаєм у руках. Дівчина не спить.  Сидить, як я її і залишив – під ковдрою переляканими блакитями на пів обличчя...

Підходжу.

-Чай. - Мовлю одразу, як бачу її бентегу. Але в мізках прострілює думка, що вона чекала чогось іншого і я її майже озвучую: -А ти чого чекала?

Хвилюється беззвучно. Бо груди здіймаються раз по раз.

Сідаю на край дивана поруч. Дивлюся їй у вічі, спостерігаючи як хмурить чоло. Точно дивачка.

-Сніжинко, ти поводишся, як дитя. У мене семирічна донька більш відповідально ставиться до свого здоров'я...  Пий чай і лягай досипати. Тут. Я вже прокинувся. - Змовчую завдяки кому. - Займуся справами. На кухні.

Вона нарешті робить ковток. Я – затримуюся рівно на мить. Але йду. На кухню. Аби не спокушатися присутністю цієї дикунки. Досить того, що ввечері натрапив на цю диво-мавку...

Мати виходить до мене, коли небо помітно сіріє.

Роблю їй чай. Прошу поговорити зі мною. Так, ні про що, бо в голові одна Сніжинка. Від учора. Однак, розповідаю про ранішнішній інцидент біля каміну. 
Мама сміється, а я висну в роздумах знову. І одне з питань, яке мучить мене найбільше, чи варто залишати її тут, у матері.

Після сніданку їду в місто. Але не втримуюсь і звертаю у провулок до поліційного відділку.

Заходжу в середину і одразу до дошки розшуку. Вивчаю обличчя схожої дівчини, але відмінності між нею і Сніжинкою очевидні: колір очей, гостріші вилиці і значно коротша зачіска. Пропала безвісти три дні тому. Ім'я її... прямо як мою дружину – Олена. Хм...

В душі радий, що Сніжана не в розшуку. Але хвилювання від цього нікуди не поділося. Лише питання впорядкувалися у мізках.

В автівку сідаю вже спокійним.

І все таки, варто дістати з дівчини номер телефону, прізвище, адресу та решту інформаці, від якої втримався під час розмови з нею вчора. Через дівочі сльози...