19

СНІЖИНКА

Швидко завантажую всі мені потрібні додатки. Вводжу в контакти номер телефону брата. Перевіряю рахунок... Господи! Він ще й тарифний план найдорожчий підключив!??

Не злюсь, але... мені це не надто до вподоби, бо я ще не знаю, за що сама буду існувати, а тут ще й тариф не з дешевих!
Нічого, в кінці місяця перейду на мінімальний...

Поспіхом набираю брату повідомлення, що я не вдома. І маю інший номер телефону.
Відповідь приходить не одразу але...
Читаю зі сльозами на очах:

"Я ж тебе просив ще коли переїжджати до мене! А зараз вибач. Батько знає, що ти картку спустошила."

Отже, мачуха таки справилася!..

Знову сльози прориваються на зовні від їдкої образи на всіх... Але я швидко даю їм раду, не дозволяючи собі розкиснути остаточно...

Беру блокнот і ручку. Йду до... Суворого. Не триматиме  ж він мене в полоні вічно?

Але біля дверей кухні мене ступорить. Що я буду прохати? Відпустити мене голу в сніжну зиму??

Роздумую не довго і вирішую не в користь собі – повертаю до кімнати, де падаю на ліжко.

Так, Сніжано, в тебе ні одягу, ні чобіт, ні підтримки. Хоча, якщо зробити висновки – з останнім в тебе ніби не так все й погано...

З кімнати більше не виходжу. Не хочу провокувати Олександра. Але думи мене не покидають, що маю бути готова до його появи у цій кімнаті. Білизну ж не просто так дарують..?

Не знаю. Нічого вже не розумію. Тому просто лягаю на ліжко в очікуванні Його.
Але засинаю, так і не дізнавшись чи приходив.

Прокидаюся від того, що мені холодно в ноги. Кидаю швидкий погляд на настінний годинник – п'ята ранку. Я – одягнена, на ліжку. Телефон – під боком. Ступні – голі.

Не дивно чому замерзла. Але чого так холодно в будинку?
Згадую, що вчора відкривала вікно на провітрювання, а зараз розумію, що забула його закрити.

Кидаюся до вікнини. Закриваю. В самої – страх що скаже Оксана й Саша!?

Мені вдається вислизнути метеликом через вітальню, де спить Олександр, на вулицю. Вчора через вікно бачила, що Оксана з будівлі за будинком виносила дрова для каміну. Вже знаю, що багато не потрібно, лише оберемок. Хвилююся, щоб не бути спійманою, але вже йду туди. У кімнатних капцях.

Замок. На дверях будівлі висить замок! Дідько, тут навіть дрова в теплі і безпеці тримають, не те, що в нас!..

Але спересердя смикаю колодку і вона піддається. В середині темно, та рукою по  інерції проходжусь по стіні – вмикач нащупую одразу.

Хутко набираю оберемок. Світло, двері – вимикаю, зачиняю... все як було. 
Прямую вже в дім...

В каміні ще трохи жевріє вогонь. 

Опускаюсь навпочіпки і вкладаю дрова. Всі, що принесла. Але завмираю, коли чую прокашлювання. Прекрасно розумію, що мене застукали на гарячому...