18

ОЛЕКСАНДР 

Здогадуюсь, що мати хоче поговорити. Без свідків. Але терпляче вичікує моменту.

Сніжана порушуює нашу ідилію перша. Запихнувши до рота останній кусень канапки з сиром, ще навіть не прожувала, а жестом просить піти і я киваю даючи згоду.

-Що далі думаєш робити? - Запитує мати. Я чудово розумію про що піде мова, точніше, про кого. Відповідаю як є, що хочу дізнатися про дівчину більше. Не можу її відпустити у світ без нічого. Ділюсь планами тихо, зрідка зиркаючи на двері.

-Залишай її тут. Можливо ви ще з Оленою помиритеся, а дівчина вам заважатиме.

-Ні, мамо. З Оленою вже остаточно все вирішено. Вона – у своїй квартирі, а я у своїй. І жити разом ми вже не будемо.

-Вам Марії не шкода?

Зітхаю і запевняю, що дитина від нашого розриву не постраждає. Хіба що Олена театри влаштовуватиме, як сьогодні вранці, але про це тактовно змовчую.

Мати невдоволена нашим раптовим розлученням, але нічого не поробиш, таке життя.

-Ти вже був у дядьковому будинку?  

А це вже інша тема розмови і тут невдоволення виказую я, бо спадку такого рівня я ніяк не чекав. Але й боргів разом зі спадком...

-Не був. Листа отримав за кілька днів до приїзду сюди. Там вказана лише дата відвідин нотаріуса і номер телефону ще одного спадкоємця – його сина.

-А той за кордоном... - Підбиває підсумок мати.

- Умгу. З цим спадком мені одні тільки клопоти та проблеми... Там борг у пів лимона зеленими... - Розповідаю все, що знаю про дядькову фірму.

Ніхто з нас не очікував його раптової смерті. Він ще й старим не був, але серцевий напад і... людини нема.

-Дядько зробив договір дарування на моє ім'я. І тридцять відсотків свого капіталу але з усіма боргами. Ніби знав, що скоро... кінець. А сина поруч не буде. Тому й всі свої хвости на мене повісив...

І це мене найбільше "муляє", бо я не люблю вирішувати чиїсь проблеми! Своїх по горло маю...

Наша розмова ще б тривала, якби не тінь з-за дверей. Підслуховувала? Ну, ну...

Мати знову переводить розмову. І цей раз на  Машу. Обговорюємо її здібності і потреби ще цілу годину і лише близько восьмої вечора розходимося по кімнатах.

Але мені потрібно знати минулий номер телефону Сніжинки. Або когось із її рідні.

Я тихо стукаю у двері, та вона не відчиняє. Наважуюся увійти і вже майже тисну ручку, але сам себе зупиняю. Не можу. Не хочу її лякати знову. Нехай відпочиває.

А ранок мене будить новим приколом...