17

ОЛЕКСАНДР 

Сніжана переодягнена. Блакитний спортивний костюм чудово пасує їй, підкреслюючи струнку фігуру та красу її очей, у яких страху більше ніж звичного відчаю.

Відслідковую погляд... На пляшку.

Чорт!.. Зовсім не думав, що це може викликати переляк у дівчини.

-Тебе злякало ось це? - Запитую вказавши поглядом.

Несміливий кивок головою.

-Гаразд, не будемо. - Коментуючи прибираю зі столу прозору* до тумби.  Вона ж  обережно кладе подарунок на стіл поруч зі мною, з питанням в очах.

-Що? Це теж тобі. Відкривай. - Бачу її нерішучість і навіть готовність накивати  п'ятами, тому попереджаю щоб цього не робила.

-Тікати не думай. В твоєму випадку... - мотаю головою, - не допоможе.

Вона, майже не нервово, роздирає папір. А потім її очі, як залізні гривні. Всміхаюся її реакції. Оце ж повеселила...

-Сніжано, це просто телефон. Без нього у наш час, як без рук. Тому бери. Сім карта всередині. Твого минулого в нім не має. - Не знаю нащо сказав цю фразу, та... чомусь захотілося підкреслити це.

Вона показує пальцями жест, схожий на рахунок фінансів. Вдаю, що не розумію. А вона знову втікає.

Ох, як же мені це набридло...

Але за кілька секунд Сніжинка повертається. З блокнотом у руках. Пише...

"Він дуже дорогий, я не можу його прийняти! Купіть мені дешевий кнопочний!"

Зітхаю. Як з цими жінками складно!..

-Сніжано, він уже є! Чи ти думаєш, що я віддам хорошу річ аби купити дешевий непотріб? Я не можу цього зробити. І не буду. - Зиркаю на матір, яка вдає, що не бачить і не чує цього всього.

Але Сніжинка тисне на мене, як танк на ворота.

"Скажіть, де ви його купували?"

А в неї гарний почерк.

-Не важливо. - Відповідь моя, здається їй не подобається. Образилася знову. Мабуть. Бо сідає за стіл, але вже зі сльозами на очах.

Мене це вже починає діставати.

-Сніжинко. -Намагаюся бути м'яким. - Візьми телефон і не пручайся. Він завжди має бути при тобі. І не вздумай міняти на інший. - Далі пояснюю, що смс зараз ніхто не спілкується, що є соцмережі і там значно зручніше це робити, а ще можна користуватися інтернетом.

Беру до рук смартфон аби показати, як це робиться, та вона ледь не хапає ґаджет з моїх рук і робить все сама. Дивую, хоча дивуватися й не мав би.

Дівчина вправно користується смартфоном і вже в нотатках пише, швидко набираючи літери пальцями обох рук: "він класний, але надто дорого коштує. У мене був простіший та він залишився у будинку."

-Тоді не заперечуй, а бери і користуйся. - Кажу, як відрізав. Чомусь, тільки зараз звертаю увагу на її акуратні нігтики. Манікюр їй явно знайомий.

Вона – невпевнена, але з дякою в очах. Знаю цей погляд, бачив у багатьох жінок.
Бере телефон та притискає його до серця – натякаючи на вдячність.

Видихаю всміхаючись. Хоч щось приємне за день.

Вечеряємо мовчки. Та материн погляд пропікає руку і, схоже, Сніжана теж баче це...