16

СНІЖИНКА

Я ніяк не очікувала зустріти його пильний погляд на собі. Була певна, що Олександра  ще не має. І зараз спантеличення б'є під дих, а хвилювання заволодіває ще і тілом, бо ми з ним сам-на-сам серед вітальні. Впевнена, скористатися цим він може на повну – поглядом вже тричі пройшовся по мені...

Та він дає мені пройти. Нарешті. І я ховаюся за дверима своєї кімнати.

Встигаю натягнути джинси, як у двері стукають і слідом входять.

Видихаю різко, полегшено. Це Оксана. З пакунками, що були у його руці. Вона протягує їх і каже, що вони для мене.

Що? Ні! Мотаю головою.

-Сніжано... - Але вона замовкає, явно бачачи мій стан. І йде. А я нічого з собою не можу зробити, бо сльози стискають горло.

Невже він витратив кошти з картки батька? Нащо він це зробив!? Як мені тепер бути? Я ж хотіла їх зберегти! На роботу влаштуватися, щоб тільки вціліли батькові заощадження! А натомість, я вкотре в його очах крадійкою залишуся!..

Обличчя лоскочуть потоки... В грудях важко стискає!.. А з рота і писку не має.

В двері знову стукають. Я знаю, впевнена, що це Олександр.

Накидаюся на нього з розмаху! Але не можу зрозуміти його вдаваного спокою. 
Це ж, як він може залишатися таким спокійним? І совість його не тисне??? Робить вигляд що все о'кей? Що так і має бути?

Він дивиться точно у мої вічі і мовчить!..

Я в шоці! Проводжу рукою перед його очей – агов!, хочеться сказати. Я - тут! Я не дозволяла витрачати кошти мого батька!

Але його фраза "не жестикулюй..." збиває мене з пантелику.

Дивлюся на нього, вражена його себелюбством!..

- Ти думаєш, що я витратив кошти з тієї картки, яку в тебе забрав?

Так! В дідька, я – думаю!

-Сніжано, я купив ці речі за свої кошти. І, повір, ніколи б не скористався чужими грошима. - Він дивиться мені у вічі рівним поглядом і в його очах... В них ні краплі провини, лише... втома?

Стає не по собі, я ж все таки на його території, у його кімнаті. Хоча сумнів хробачком вгризається у мізки...

Він дістає з кишені картку. Перед моїми очима трясе нею і озвучує свої здогадки про які я й думати не сміла, а точніше і близько такого не підозрювала!

-Я не знаю скільки тут... Ймовірність, що її спустошила твоя мати дуже велика... Але, як і обіцяв, віддам її тобі тоді, коли знатиму напевне, що ти не вкрала.

Мене ступорить. Але не від його звинувачень, а від того, що він, можливо, правий...

Я не просто гублюсь, а почуваюся препаскідно. Обманутим безхатченом!

Зараз я найбільш розумію, що мій вчинок, як втікачки з дому, був зовсім не розумний. Не осмислений і...  безрозсудний!

Однак, я зараз стою тут, перед ним, у своїх єдиних літніх джинсах, коли на вулиці мороз  -5, без куртки і чобіт! А Він – не сліпий, і купує мені одяг.

-Перевдягайся... - каже, і йде.

Озираюсь на двері, які щойно закрилися за Олександром і зазираю в середину пакетів.

Білизна... Красива до біса!

Переодягаюся зі страхом, що все таки варто бути  до чогось готовою...

Мимовіль зиркаю в дзеркало – мереживо гарно окреслило груди. Ідеальне на дотик. М'яке і ніжне... Костюм – трохи завеликий в стегнах, проте теплий і комфортний. Кофта – гарного крою, добре сіла по мені. 
Я зовсім збита з пантелику його подарунком, якщо це так. Він ще б черевики купив і шубу з кашне! На виріст...

На очі навертаються сльози. Що я зробила в цьому світі не так, що при гарних заробітках батька, я не могла собі купити жодної нормальної речі?..

Погляд лише зараз чіпляє подарунок на ліжку. Завмираю на мить. А потім беру його і виходжу...