15

ОЛЕКСАНДР

-Сашо? - Мама входить з вулиці із оберемком дров у руках. Для каміну.

-Мамо, занеси це їй. - Віддаю матері пакунки з білизною і одягом.

Мати йде. А я знову у вікні очима. Що це було? Колись така реакція була на Олену, та з часом те бажання, – чи хтивість?, – кудись поділось. А сьогодні, власне, ось... 
Хм...

-Сашо,  вона відмовляє. Спробуй вмовити сам. - Мати йде. У кухню. А я, скрегочучи зубами повертаю в кімнату. До Сніжани. Сподіваюсь, вона вже одягнена.

Беру подарунок – телефон, який мав дати в руки сам.

Стукаю, ввічливості ради. Дівчина відчиняє – знову у своїх джинсах і светрі, з мокротинням на очах. Дідько!..

Не розумію, що вже сталося. Просто переводжу подих і прошу дозволу увійти.

-Сніжинко, що таке?

Її блакиті – чітко на мене, в зіниці. Мимоволі роздивляюся красиві райдужки, не звертаючи уваги на її жестикуляцію. Але таки отямлююся.

-Зачекай. Не жестикулюй, бо в мене світ обертом піде. - Всміхаюся їй. Дивачка.

-Ти думаєш, що я витратив кошти з тієї картки, яку в тебе забрав?

Кивок. Чітко, без роздумів.

Видихаю... Аж образливо стає їй Богу!

-Сніжано, я купив ці речі за свої кошти. І, повір, ніколи б не скористався чужими грошима. - Дивлюсь у вічі, як школяр на вчительку – з провиною. Вона ж – губиться, у власних здогадах очевидно.

Виймаю пластик з кишені штанів.

-Я не знаю скільки тут. - Тримаю картку між нами. - Тому й розраховувати на щось не має сенсу. Ймовірність, що її спустошила твоя "мати" - виділяю останнє слово, - дуже велика... Але, як і обіцяв, віддам її тобі, коли знатиму напевне, що ти не вкрала.

Дідько, ця ситуація мене вже напружує.

Проходжу повз і сідаю на гарно застелене ліжко. Спостерігаю її, я б сказав, розгублену ніяковість, і мені її стає конкретно жаль.

Спираюсь ліктями в коліна, чоло – в долоні.

Кілька миттєвостей збираю слова з підлоги.

-Сніжинко, просто прийми, як подарунок, і все. Тобі робив хтось колись дарунки? - Здіймаю погляд. На неї.

Киває. Легкий рум'янець фарбує бліді дівочі щоки. Очі – по кутках кімнати.

-Перевдягайся. Я чекатиму за столом. Повечеряємо. - Підводжусь і виходжу.

Мати вже накрила стіл. Я ж дістаю печиво і тістечка, які прикупив, коли катався містом.

-Може помідорів до картоплі?

-Давай! - Махаю їй. - І свого "зеленого змія", якщо є.

Треба якось розрядити цю сумбурну обстановку...

Спілкуємося з мамою про погоду, поки чекаємо Сніжинку. Однак, коли вона виходить до нас, в її руках той самий подарунок, який я залишив їй на ліжку, а в очах знову страх...