14

ОЛЕКСАНДР

Телефонний дзвінок друга затримує мене під будинком ще на чверть години.

Він розповідає, про випадок на роботі – пацієнтка приїхала на огляд, а їй потрібно бути в пологовому залі.

-Я її ледь вмовив пройти в приймальню, бо вона хотіла повернутися до дому. Кажу їй вам пора! А вона мені: так я ще не готова. Уявляєш? - Віктор на емоціях. Своїх. А я – у своїх, проблемах.

-Вітя, маю прохання до твого хакера. - Мовлю вслід його зітханню.

-До сина? А що сталося?

-Скину всі можливі дані однієї особи. Потрібно вияснити по максимуму.

-О, як? - Дивує. - СБУ багато не потрібно, кидай номер телефончика особи, а я йому передам.

-Згода. - Дякую йому і розз'єдную нас. Тепер варто вирішити ще одну проблему, але то вже в столиці. На місці.

Та мої роздуми знову обриває гул ґаджета в кишені пальто.

-Маша. - Шепочу. Губи самі тягнуться в посмішці. Відповідаю.

- Так, донечко?

-Тату, привіт! - Вона там явно скаче, як маленька кізонька, бо чую, як гепає диван. - Я так скучила за тобою! Коли ти приїдеш?

-Сонечко, завтра буду в місті, але... - Пояснюю, що не зможу її забрати до себе, бо вранці на роботу. Вона видає тужливі звуки. Я ж обіцяю на вихідних забрати її до себе.

-У п'ятницю вечором?

-У п'ятницю ввечері, після лікарні. - Підтверджую свою обіцянку, усміхаючись телефону. - А в суботу ми з тобою поїдемо гуляти, куди забажаєш.

-Урааа!!!

-Як там матуся? - Запитую про Олену, бо не чую її присутності поруч з дитям.

-Вона до сусідки на каву пішла, а я не захотіла. Мені мама залишила мультфільми, розфарбовки і планшет, для зв'язку з нею.

Ох... В цьому вся Олена. Навіть не дивую. Здогадуюся, що Марія скористалася ґаджетом, щоб зателефонувати мені.

Прощаюся з донькою, ще раз пообіцявши що о 21:00 у п'ятницю її заберу, і вимикаю телефон.

Заходжу в дім. Нікого не має. Починаю хвилюватися – світло увімкнене в кімнатах, а ні матері ні Сніжинки.

Двері внизу глухо стукають і я полегшено зітхаю, а слідом відчиняються ще одні двері і... Я – ступор!

Дівчина у одному лише рушнику. З мокрим волоссям та переляканими очима. І поглядом на мене...

Мить тягнеться довше ніж потрібно. А я не можу відвести очей. Але її рука тягнеться до дверної ручки і я...

- Кхм. Вибач. - Відступаю. Даю пройти повз. В кімнату. Подумки лаючи себе за хвилинну слабкість.