13

СНІЖИНКА

-Сніжано? - Оксана зазирає у вічі. Та я їх ховаю.  Вдома від "матері" вже б отримала стусанів за свою поведінку, а тут... любов'ю виховують. Соромно. Дуже.

- Може гарячу ванну? Поки суворого не має?

Суворого? Хмурюсь.

-Це я сина так називаю. Він весь в батька: поки правди не дістане, маску суворості з обличчя не скине... Ходімо, дам тобі рушник.

Веде мене до ванної кімнати поверхом нижче. Яку я ще не відвідувала. Лише ту, маленьку, що поруч з кухнею...

Оксана дістає мені величезне біле махрове майже полотно з тумби в кутку. Кладе м'які капці поруч. Показує щітку, і різні пляшечки у верхньому ящику тієї ж тумби.

Ого!.. Та я лише мріяла про все це... Мені навіть мило не дозволяли купити таке, як я хотіла. Шампунь лише, і той батько привозив. А тут ще й гелі, маски для волосся, скраби...

Дякую, як і завжди, – кивком. Вона усміхається, з сумом, і відкриває кран, а сама йде, прихопивши з собою мій одяг.

-Сніжано. - В дверях. До мене. Вона.

Дивлюся скоса.

- Не ображайся на нього. Він просто дуже не любить несправедливість.

Мені нема чого відповісти, навіть якби й могла. Бо я ще не зрозуміла хто Він? Як його сприймати і, чи дійсно його наміри щиросердні...

У ванні сиджу довго. Більше години точно. Тиша допомагає мізкам аналізувати ситуацію, а гаряча вода зняти напругу в тілі. Для себе вже розумію, що я в надто нестандартній ситуації та умовах: чуже житло, чоловік, який невідомо чому мені чи то допомагає, чи то тримає як... полонянку.

Моя єдина надія на спокійне життя і повернення батькової довіри – у суворого в кишені. І невідомість від того лякає ще більше.

Мене хоч і не тримають силою, та я не можу дозволити собі почуватися зараз у безпеці. Це – як марево, мрія, у моїй реальності... Бачиш опіку, відчуваєш її, але боїшся признати.

Звично жую губи, поки думаю, що його робити далі. Проситися відпустити? Чи домагатися свободи? Чи спробувати цю реальність на смак, якою вона є?..

З ванни вилажу, коли вода вже схолола.

В горлі першить. Трохи навіть болить. Просити пігулок? Чи перетерпіти?..

Обмотуюсь рушником. Виходжу наверх. Через коридорчик. І... одразу в ступор.

На мене, великими очима – він, Олександр. Стоїть серед вітальні з пакунками в руках. І  не кліпне. Як і я, в принципі...