11

СНІЖИНКА 

Кімната, яку виділили мені, мій прихисток на сьогодні. І спокій, на весь час перебування тут, вочевидь. Бо втекти без грошей на їжу, та ще і без одягу... все одно, що смертний вирок собі підписати. Та ще взимку, в мороз.

Я в роздумах знаходжуся не довго. Лягаю спати. Мене ж ув'язнили? На скільки я розумію...

На годиннику була 12:00 коли у двері кімнати тихо постукали. 
Дивно, тут дотримуються правил поваги кордонів інших? Навіть в'язнів?

Встаю. Штовхаю двері, прочинивши їх на половину.

-Сніжано. - Пані Оксана зі спокоєм в очах. - Ходімо поїсиш. Ти ж вранці не снідала навіть.

Чомусь озираюся, і бачу на письмовому столику чашку з чаєм і кілька канапок з червоною рибкою.

Хмурюсь, бо не чула, щоб хто з них заходив, поки я спала. А цей делікатес – сьомга чи форель? – Я взагалі їла кілька років тому, коли батько приїздив. Аж слина в роті зібралася...

Киваю. Повертаюся за підносом і вже з ним йду слідом за Оксаною.

На обідньому столі, у вітальні, чого тільки нема: риба, м'ясо, картопля, налисники, салати, канапки навіть з ікрою. Серветки святкові. Сік...

Може кого чекають в гості?

Зиркаю на Олександра, який сидить за столом з поглядом у шибці вікна. Він - напружений. Проте вдає ніби легкий. Ніби нічого не сталося...

Перші кілька хвилин їмо мовчки. Та це затишшя... ніби перед грозою.

Я знову нервую. Куприком відчуваю, що зараз продовжиться "допит"! Не помилилася. Олександр заговорив першим.

Питання його просте: "скільки тобі років?", але воно викликає насторогу і обурення. Показую, як є – "двадцять чотири".
Він дивується, та я вдаю, що заклопотана їжею. У мене ж не має доказів мого віку.

В якийсь момент я знову зриваюся, бо розмова заходить про мою освіту, якої в мене не має.

Ну, так, її не має!.. Бо мені все життя втлумачували в голову, що вона мені не потрібна, бо я не розмовляю!

"_Таких людей, як вона, все одно нікуди не беруть, бо мова на першому місці! Це будуть даремно витрачені гроші!_" - Так доказувала мачуха батьку, коли він п'ять років тому заговорив про моє навчання. Він хотів, щоб я мала освіту! Але не його дружина, бо гроші для неї були єдиною цінністю, а не моє життя! 
Але цьому все одно ніхто не повірить. Всі скажуть, що це я: не хочу, винна, не така!..

Вибігаю на вулицю на емоціях. Навіть не одразу усвідомлюючи, що мені заборонили!..

Зупиняюся вже там, на невеличкому засніженому ґанку...  Вулична тиша, як і холод, тисне мізки. Мороз пробирається під тонку тканину джинсів і светра вмить!.. Та повертатися на допит не має бажань.

Чому я стаю дибки – не знаю. Я стомилася від того, що на мене тиснуть. Хочу тиші та спокою, і самотності. Хочу, аби мене ніхто не чіпав і ні до чого не змушував! Хочу самостійно приймати рішення щодо свого існування. Без звітувань і виправдань... Влаштуватися на роботу будь-ким, будь-де, арендувати кімнатку і жити спокійним життям!..

Та схоже, що я влипла. Тепер мені спокійно жити не дадуть.

Олександр виходить за мною майже слідом і... просить вибачень.

Зриваюсь. Без криків, бо не можу розмовляти, але настільки емоційно виразно... Мої нерви в такій напрузі ще ніколи не були!.. Мені хочеться кричати! На нього! Щоб віддав мені батькову картку і вигнав на всі чотири сторони!!! Але ж... як? 
Та натомість він хапає мене за зап’ястки, обома руками.  Зі страху хочу пригнутися, бо, впевнена, його рука в рази важча мачухиної! Та він – тягне до себе і... пригортає.

 Тепер я чітко відчуваю його хвилювання – важке глибоке дихання, як і моє власне.

Ні. Цього не може бути, бо я... чекала іншого. Гучнішого, пекучішого, болючого...

І його "дихай" викликає з мене ще більше сліз. Емоцій. І примарної віри... в людську доброту.

Але варто нам зайти в дім, як його настрій псується. І він – йде...