10

СНІЖИНКА 

Його теплі руки... і уважний лікарський погляд... на мій зап'ясток... А потім розважливе "ходімо пити чай". 
Я не вірю, що таке можливо.

Після вечері я довго не могла заснути. Обігрітися. Спершу я лягла в ліжко, в очікуванні, що прийде господар будинку, а коли зрозуміла, що кімнату повністю виділили мені, то нарешті розслабилась.

Закутавшись у ковдру, як у кокон, сіла під теплу батарею. І сиділа так дуже довго, аж поки не захотілося спати.

Ранок розбудив мене дивними звуками. Прислухаюсь – телефон. Олександр пройшов повз двері. Його голос тихий, проте дратівливість присутня і це насторожує. А якщо точніше, то лякає. 
Сон, як рукою зняло.

Схоплююсь на ноги. На спинці крісла, що біля батареї, мої джинси. Випрані і вже майже сухі. Светр розкинутий на самій батареї, теж випраний.

Господи, коли Оксана це зробила? Ми ж полягали ледь не в годину ночі!? А я – ще пізніше.

Залишатися щоб зі мною носилися й далі, я не маю бажання. Не хочу ні обтяжувати її своєю присутністю, ні бути рабинею ще для когось. Досить, я теж людина, особистість, яка має право на власне життя і помилки в нім! Мною більше не будуть командувати, але й, як з дитям теж не будуть!

Ривком підіймаюся з ліжка. Хутко джинси – на себе, светр, шкарпетки... теж мені поклали. 

Вдячність, як і хвилювання не полишають мене в спокої. Сльози тиснуть уже, але часу на них не маю.

Хапаю банківську картку яку тримала під подушкою, суну в задню кишеню штанів і в двері.

Олександр за розмовою не бачить мене і це добре. Хапаю кросівки... Взуваю на вулиці.

Біжу швидко, але сніг і холод сил не додають. Замерзла щойно вибігла за хвіртку. В яку сторону місто? Куди йти? Де я?

Вирішую праворуч... Але вже через кілька будинків я опинилася на березі річки. П'ять метрів води відділяє мене від іншого берега річки. Та й нащо він мені, коли я планую не в поле?..

Ох, це якась катастрофа!.. Куди мені йти!??

Я не чула кроків, лише голос його змусив мене здригнутися, а шкірою відчути брижі.

Він показує мені батькову картку і гнів полум'ям спалахує в мені. Коли вона випала!?? Я ж тримала її в руках! Клала в кишеню!?

Олександр знову вкутує своїм пальтом. І веде до будинку, де на мені зупиняють погляди дві пари очей зі смутком і співчуттям, якого я не заслуговую. Не прагну. Бо від того стає ще гірше. Відчутно боляче ще й фізично, не тільки морально!..

Сідаю за стіл, як і наказують. На всі його питання кивків голови не вистачить, тож прошу ручку й лист паперу. Відповіді пишу як є – по правді. Але одне питання змушує замислитися. Як написати що мачуха випиває, не вживаючи цього слова?

"На непотрібне" – виводжу красивими літерами під рештою своїх відповідей.

Ну от... тепер вони думатимуть, що я така ж, як і вона.

Стримую образу. І сльози. Кусаючи вуста з середини.

-Умгу... На пляшку? - Робить висновок суворим тоном.

Киваю. Куди вже ховатися?..

-То твої синці є наслідки ось цього? - Він тримає пластик на рівні моїх очей.

Зціплюю зуби.

Господи ж, як соромно!..

-І тому тебе вигнали з дому без теплого одягу і засобів зв'язку?

Ну, ось. Тепер вони мають на мене компромат. А я...

А що я? Батькові кошти у руках цього мажора!.. Я знову залишилася без нічого!..

-Гаразд. Я повірю тобі зараз. Але поки не перепровірю... картку ти не отримаєш. Пий чай, снідай, і йди в кімнату. Без мого відома на вулицю не виходити.

Що? Як так можна!?? 
Може мене знову у хлів!? Як мачуха це робила зі мною? Чи в сарай, де стіни з тонких дощок, щоб сніг і вітер... для виховання?

Не стримую люті! Впевнена, що мій погляд красномовніший гучних слів і ляпасів!.. Але щойно я зриваюсь на біг, мене...

Ховаю обличчя, щоб не було синців, але... 

Мене не б'ють. А обіймають... Ніжно. Як мама колись, в дитинстві... Гладить по волоссю і спині...

Сльози... самі. Від страху і від неочікуваності цього від чужої жінки...

-М. - Прошу звільнення. Не відштовхую, проте... не можу знаходитися у її руках. Болить не фізично. Всередині, там де душа...