9

СНІЖИНКА 

В його автівці тепло. А аромати мандарин та випічки лоскоче нюх... Хочу їсти.

-Замерзла сильно? - Запитує. Киваю. Мій погляд на паперовий стаканчик у підлокітнику біля нього, але попросити пити не наважуюсь. Достатньо й того, що мене огорнули теплом.

Його вказівку зняти светр спершу сприймаю вороже, але логічне пояснення і я... роздягаюся. Під його пальтом.

Авто рушає повільно, ніби з миром. А я, виснажена, замерзла й голодна, поринула у дрімоту майже одразу. Та коли зупинилися – це була вже зовсім інша місцевість.

Я б запитала де ми, якби могла. А так...

Два гарні будинки, в два поверхи, височіли обабіч дороги. Їх таких всього було два на вулиці, на скільки я змогла роздивитися. І в який з них ми підемо, я не знала, але розуміла, що саме в один з цих двох. Судячи з вигляду цього, стильно одягненого, чоловіка.

Починаю боятися. Не знаю чого, але тремчу вже від страху.

Утримую за руку коли він наказує мені йти в дім самій. Поглядом прошу йти зі мною! Але сахаюся сама своїх же дій, бо, що, як він не правильно мене зрозуміє? Ох, як же я могла втратити контроль над ситуацією? Де я!??

В будинок дозволяю себе вести. Під руку. А під важким поглядом його матері, мені хочеться крізь підлогу провалитися в ту саму мить...

Роблю спробу домовитися, щоб відпустив мене. Та вперше розумію, що нарвалася таки не на того. Його грубе "Ти збираєшся йти?! Куди?! В ніч?! У майже хуртовину?! Без одягу?! Ти хоч знаєш, де ти знаходишся???"...

Так, я не знаю де я знаходжуся!..

Хвилювання холодить душу. Але я підкоряюся.

Йду покірним телям за жінкою слідом. Їй років п'ятдесят на вигляд, не більше, але, він її називає матір'ю. Можливо...

Вона невдоволена, та мені дивно, бо кориться йому, зовсім не як сину. Її поведінка, як на мене, притаманна слузі.

-Проходь в кімнату. Раз син тебе привіз, отже так треба... Мене звати Оксана.

Я б відповіла, як звати мене... якби вміла.

На очі навертаються сльози. Не знаю, чи варто вірити їм, їй...

Поки вона шукає мені одяг, розглядаю  кімнату. Тут затишок. Тиша. І пахне спокоєм. Останнього в моєму житті майже не було, відколи мами не має...

На стіні праворуч від мене фотокартина: ця жінка, тільки молода,  з маленьким хлопчиком. Син?.. Обоє всміхаються. Щасливі...

Ковтаю. Моєю щокою невільно скочується сльоза і я розтираю її рукавом його пальта.

Проходжу до вікна. З нього – вид на інші будинки, мабуть паралельної вулиці...

-Знімай пальто, я заберу. А ти поки перевдягнись. - Її голос – мирний.

Я силкуюсь! Я хочу сказати хоча б "дякую"! Але в мене не виходить. Як тоді, коли хотілося плакати, а сльози не йшли...

Киваю. Та Оксана не виходить з кімнати, а я... я ж зовсім гола!

Сироти покривають спину, коли скидаю свій "захист". Під її пильним поглядом ніяковію страшенно. А вона в крик ледь не одразу. На який вже за мить вривається і Він. А я, як розпатлана курка, не розумію, що діється...

-Сину, вона вся в синцях. Поглянь на її руки. - Обоє дивляться на мене, як на прокажену. Я ж, навіть не знаю, як на це реагувати.   Що, якщо сісти до нього в автівку це й була найбільша моя помилка?.. Зараз викличуть поліцію, а ті... заберуть єдину надію на спокійне життя.