8

СНІЖИНКА 

Я вискочила в двір у чому була. Батько щойно телефонував тій зміюці і вона ледь не виспівувала своєї "люблю до нестями".
Але ж він не бачить її у повсякденні!? Не чує того, що чую я!

-Дурепо!.. - Чую у спину. - Ану повернись!  - А слідом одні лексикони, які навіть слухати не бажаю.

Вона вибігає з хати за мною слідом. Лише у кімнатних капцях на ногах та махровому халаті.

Її хватка – міцна до болю! А голос уже в мозку моїх кісток!..

-Віддай! Я кому сказала віддай картку, безмізка! Я зараз тобі покажу, як чуже красти! - Вириваюся з її рук і біжу у темінь ночі. Разом з батьковими грошима на банківському пластику.

Селом йду швидко. Прямою дорогою до тітки. Але вже у дворі тієї я зіткнулася з тітчиним чоловіком, який тихо та загрозливо мені мовив, щоб я забиралася звідси.

-Мені проблеми, як і вашої навіженої тут, не потрібні!

На моє мовчазне прохання прихистити, він вперше вказує мені, поглядом, на хвіртку.

Та я б з радістю, але... 
Показую на плече, таким чином пояснюючи, що я без куртки. "Та й куди мені йти?" - розвожду руками. Але він лише відмахується.

-Зайвого одягу ми не маємо. Я не на заробітках, як твій батько! Я тут, в селі, руками роблю. За копійки. - Шипить з пересердя на мене і гонить. Як курку зі свого городу, рухом руки.

Я змушено повертаю з його двору. До дороги. Не бачачи нічого навколо себе. І йду... не відомо куди...

До дому я не повернуся, бо знаю, що буду покарана: знову сидітиму у хліві, доки "мати" не проявить милостиню і не випусте мене. Навіть повернутися по одяг я не можу, бо він у моїй кімнаті, до якої через весь будинок потрібно йти. А вона там зараз не сама, з подружками ж напевне, горе заливає...

Вихід у мене сьогодні лише один: ходити, щоб зігрітися, поки вона не засне під... пледом смердючої пари. А вже потім повернутися по одяг.

Та не судилося. "Мати" замкнулася всередині в будинку і все що мені залишалося, це рухатися...

Я йшла навмання в сторону траси. Знала, що проситися на ніч до односельчан – це підписати собі вирок. Знайде – життя не дасть ні мені ні людям. А я більше так жити не хочу. І так руки сині від її "обіймів"... НЕНАВИДЖУ!
Батька лише шкода, бо ж він їй вірить! Завжди вірив! Навіть коли вона намовляла на мене, він бачив у ній святу людину. А я завжди була, як кістка поперек горла. 
Але нічого, я збережу всі його кошти, аби знав, хто ними в дійсності користувався!

Я незчулася як вийшла на трасу. Не зрозуміла, як далеко відійшла від згину шляху до свого села. Майже не відчуваючи холоду.

Брешу! Я його відчуваю навіть аж занадто!.. Він колить, пече, змушує душу вилетіти з тіла. Ноги – ніби боса по кризі ступаю... Руками прикриваю груди. Але йду.

Поодинокі автівки проносились повз зі свистом мухи. Мене ніхто з водіїв не чіпав. Ніхто не зупинявся. Зовсім! Навіть коли зупиняла я їх! Ну звісно, хто ж такій навіженій, як я, зупиниться?

До Житомира далеко йти, а мені б хоч кудись, аби в тепло... хоч би до АЗС якої дійти!

Я не одразу розумію, що до мене хтось говорить. І навіть коли на мої плечі опускається щось дійсно тепліше мого мокрого волосся, я не радію, бо не знаю чи варто.

Повертаюся різко.

Він.  З-заду. Чоловік зростом на голову вищий за мене, з переляканим виразом обличчя і гарними сірими очима... В руках тримає пальто, своє.

Мовчу. Бо сказати у відповідь геть нічого не можу, навіть якби й хотіла. Я... як німа. Яка чує все, бачить, розуміє, проте... не говорить. Не РОЗМОВЛЯЄ!

Він накидає на мене свою одежину, а я навіть не реагую правильно – намагаюся зупинити його! Очима, поглядом, жестом... і по ходу сама починаю провокувати його на близькість. При цьому відслідковую наскільки далеко від дому я відійшла...

- Ти когось чекаєш? - Суть його запитання, як обухом по голові.

І як я тобі відповім, що нікого!??

Мотаю головою.

-Боїшся кого?

Чи боюся?..

Вперше замислилась над цим питанням, але... Мотаю головою.

Дивлюся в очі. Йому. Благальним поглядом. Просто запропонуй мені зігрітися в твоєму авто! Мені вже навіть байдуже, що ти за це щось попросиш!

Господи, яка ж я зла на увесь цей світ! Зараз!.. На всіх цих людей...

-Ходімо. Тут тобі не місце. Заробити гроші можна й іншим шляхом...

Він бере мене за лікоть і веде до автівки, а всі його слова ніби повз мої вуха.

Я все ще роззираюся по сторонах, все ще дивуюся своїй витримці пекучого холоду і грудкам снігу на власній кофтині. Вона хоч і тепла але, як решето, для вітряної пори. Особливо взимку.

Я навіть не задаюсь питанням куди він їде? Куди мене повезе? Я ж не попаду в руки... Ні, не попаду! Втечу при першій же нагоді. Головне картку не згубити.

На всі його питання мотаю головою але одне з них збиває мене з пантелику повністю!

-Ти давно цим займаєшся? Чому сама? Де інші?

Що?

Я вже готова ляснути за такі припущення, але він реагує швидше за мене.

-Не обов'язково бити. - Утримуючи мій зап'ясток каже з осудом. А слідом пропонує допомогу.

Соромно. Вперше мені запропонував допомогу незнайомець. Якийсь олігарх, судячи з його дорогої автівки. Мажор. І, якщо спробувати довіритись йому, може мені справді пощастить заночувати в комфорті і теплі...