7

Цілий ранок ходжу з телефоном у руках. Листаю стрічки новин соцмереж. Бажання наткнутися на пост зі Сніжаниним обличчям із підписом "допоможіть знайти" більше, ніж наткнутися на пост з підписом "Ошукали!". Проте поїхати в поліцію варіант  не відкидаю.

Та думки лише навколо неї, як особистості, адже ім'я її знаю тільки зі слів дівчини...

За обідом порушую тишу першим.

-Сніжинко, скільки тобі років? - Веду розмову жартівливим тоном наскільки це можливо у цій ситуації. Все таки не хочу, аби вона плакала ще і через мене – по суті, чужого їй чоловіка.

Двадцять чотири – показує на пальцях.

Я дивуся, бо виглядає значно молодшою.

Запитую чи десь навчалася, зиркаючи на неї зрідка, не тримаю фокус, але вивчаю емоції. Та на всі мої наступні питання мотає головою "ні". А коли озвучую свій висновок,  що все її життя пройшло вдома, вона чітко торкається пальцями власних вуст, що я розумію як "не розмовляю".

-І що? Вважаєш це причиною деградувати?

Вона... в сльози. Знову. А я... вже вдруге картаю себе за розпущений язик.

-Сніжано... - Звертаюся до неї тихо. Вже зовсім невпевнений в собі, в словах, які маю озвучити. - Зрозумій... Тебе тут ніхто не має кривдити... Я не хотів...

Чорт, я зовсім розучився розмовляти з дівчиною! Розучився просити вибачень! Ніби ніколи раніше не знав етики!

-Дитя... - Мати хоче щось сказати та замовкає вмить, бо дівчина зривається зі свого стільця і в двері. На вулицю.

-Сашо... - Зі звинуваченням у погляді на мене.

Підриваюся і я. На ноги. Слідом за нею.

Не бігом і не галопом, не з ціллю наздогнати, а знову вибачитися.

Я навіть не беру пальто.

Сніжана стоїть на ґанку. Дивиться кудись за обрій. На щоках...  – роса.

-Пробач. - Кажу зі спини. Руки тримаю в кишенях. І як їй не холодно? Звикша чи що?

- Я не планував тебе образити. Просто... це не варіант у твоєму віці не мати освіти. Ти могла б хоча б спробувати.

Дівчина повертається різко. В очах – готова до двобою, руки – хаотично навмання щось доказують мені геть і близько не мовою жестів.

Хапаю за зап'ястя замість того щоб зупинити словами, а вона в цю саму мить різко сахається мене, відвертаючи обличчя.

Твою ж..! Та так реагуть лише ті, до кого регулярно задіюють силу!..

Притягую до грудей. Обіймаю, як дитя, ніжно притримуючи голову. Але й міцно.  Хвилювання збило дихання настільки, що не можу його вирівняти!..  

-Тихо... - Шепочу їй у волосся, пригладжуючи його рукою. Ковтаю власний сором, не гідний її прийняття. - Заспокойся. Я не збирався тебе кривдити, чуєш?.. Не хотів.

Її схлип...

Дідько!

-Дихай...  - Хочу сказати, що все буде гаразд,  але язик не повертається, не слухає тієї брехні, що підказує розум. Повторюю лише "дихай" ще кілька разів, поки вона дійсно не заспокоюється. У моїх обіймах.

-У тебе був телефон? - Киває "так".

Отже, його можна відслідкувати за місцем знаходження, а номер відновити – мізкую для себе.

-Ходімо в дім. Ти тут замерзнеш. Ще від вчорашнього холоду, мабуть, не відійшла. І... не бійся мене. Я останнім часом не надто вмію заспокоювати, але щоб бити... - мотаю головою. – Ніколи.

В будинку віддаю її у руки матері, а сам...

Пальто, черевики й гаманець. Ключі від автомобіля.

-Я скоро буду. - Попереджую. І виходжу...