6

До будинку йдемо мовчки. Вдома – саджаю за стіл майже з турботою, після материнського застережливого погляду.

Наливаю чай. Сам – сідаю навпроти. З кавою.

-Чия картка? Вкрала?? - Запитую.

Метання головою. Острах в очах.

-Твоя? - Роздивляюсь її емоції, як літери під лупою. Ніби й щира, а от... сумніви маю.

Знову її "ні". А слідом рукою показує щось на зразок письма.

Мить метикую, а потім... як прозріння надходить: чого я раніше не додумався дати їй лист паперу і ручку для письма?..
Досвідчений лікар, а одразу про це не подумав!??

Мама зреагувала навіть швидше за мене.

За кілька хвилин перед Сніжаною був папір і ручка, а ще за кілька миттєвостей читаю: "батька".

-Картка твого батька? - Перепитую.

Киває "так" і дивиться в очі – рівно, зрачки не бігають.

-Як вона в тебе опинилася?

"Забрала у його дружини."

Хм... Майже не вкрала.

-Нащо ти це зробила? - Допитуюсь.

"Вона використовує його!"

І слідом: "Користується його грошима!"

-А батько?.. - Запинаюсь, не знаючи що перше запитати стосовно нього: чи, знає що ним користуються, чи знає що картка у неї, доньки, чи можливо,  де  він зараз і взагалі!.. Він, взагалі, знає, що його донька зараз: десь, з кимось, не вдома..?

На допомогу приходить мати, з питанням "де твій батько зараз?"

"За кордоном. На заробітках."

-Пфу.... - Видихаю. Здається це все пояснює. Як і її синці на руках. - Ти збиралася нею скористатися?

Відповідь на папері – "ні". Її дихання – збите. Але вона вправно намагається тримати емоції в собі.

-А дружина твого батька тобі не рідна мати, дівчинко? - Питання ставить мама. Сніжана ж, мотає головою "ні".

-Гаразд. А на що вона збиралася їх витрачати? - Я знову сканер.

Погляд дівчини вперше метнувся до матері, а потім на мене. Боїться?

-Пиши. - Наполягаю, додаючи голосу м'якості, але це у мене зараз... Поганий я актор.

"На непотрібне" - Виводить ручкою повільно.

-Умгу. На пляшку? - Роблю висновок суворим тоном. Не стримався, хай вже вибачає.

Кивок, несміливо,  "так".

-То твої синці є наслідки ось цього? - Тримаю пластик на рівні її очей.

І знову знак головою "так", ледь видимо.

-І тому тебе вигнали з дому без теплого одягу і засобів зв'язку?

Гне голову. Майже кивок.

-Гаразд. Я повірю тобі зараз. Але поки не перепровірю... картку ти не отримаєш. - Бачу повні очі сліз, незгоди, але стримано – без істерики.

-Пий чай, снідай, і йди в кімнату. Без мого відома на вулицю не виходити. - І це я! Їй! Забороняю...

Ховаю погляд у шибці вікна, де обрій далекого сходу, де сонце норовить просунутись крізь хмару.

Сніжана підводиться різко. З протестом. По щоці – сльоза, у очах – відчай, пальці рук в кулаки.

-Сашо... - Материн голос тихий з осудом будить мою приспану совість, але я... Кремень.

Дівчина різко повертає на вихід з кухні і неочікувано для себе, та й для мене, потрапляє у мамині обійми. Міцні але лагідні. Та від мого ока не ховається те, як вона сіпнулася назад, ніби злякалася, що її битимуть.

Хмурюсь й скриплю зубами. Сам на себе.
Але інакше не можу.