5

- Олено? Чого так рано, щось сталося? - Я спав у вітальні. Будинок в матері хоч і великий, обладнаний всіма сучасностями, та люблю я цю кімнату, тут жевріє камін, роздаючи не лише фізично відчутне тепло, а й спокій.

Встаю з дивана. Тримаючи смартфон плечем, накидаю на себе сорочку і натягаю штани, поки вона збуджено повідомляє, що привезла мені дитину, а я відсутній.

Мене розбирає злість, бо вона сама вимагала щоб донька була з нею на новорічні свята. А зараз, вона мало того що не попередила мене завчасно про свій ранній візит, та ще і звинувачує, що я не вдома.

-Я у матері. Повернуся тільки завтра. Пізно ввечері.

На іншому кінці зв'язку чую розчароване зітхання. Здогадуюсь, що я їй своєю відсутністю зіпсував плани, але хай вже вибачає.

-А сьогодні ніяк? - Запитує стриманим тоном, за що я їй вдячний. Вміє вчасно втримати свого внутрішнього звіра на повідку.

-Я тільки вночі приїхав, тому ніяк. - Дратуюся. Не люблю таких ситуацій, де ніби як маю почуватися винним.

Йду у кухню. Вмикаю електрочайник.

-І що мені тепер робити? - Чую в телефоні.

-Те, що ти, як мама, і мала б робити. Провести час з донькою.

-Дякую за пораду, Олександре Олексійовичу! - Язвить.

-Будь-ласка. Тільки не тягай дитину до своїх кавалерів.

-А як мені тепер бути!?

-Побудь мамою. Хоч раз за її сім років. Приділи час доньці у ці... - Недомовляю, вона обірвала зв'язок. Ох і...  Слів не має.

Роблю чай. Сам. Занурений у власні думи, більшу кількість яких займає вона – Сніжинка...

Чую клацання вхідних дверей на ґанку але, чомусь, ніби не має розуміння, що хтось із них вже прокинувся...

-Саша! А де ж... дівчина? - Почувши це смикаюся різко, до дверей. Але на мить затримуюся, взявшись за дверні ручку.

-Гроші на місці? - Знаю, що мати тримає свої заощадження вдома.

-Та їх і сам дідько не знайде, не те щоб... - Відмахується. І протягає мені банківську картку.  - Ось. Мабуть згубила. В кімнаті знайшла.

Не подобається мені все це...

Беру пластикову картку – банк мені знайомий. Хапаю пальто, наспіх взуваю черевики. В двері...

Не розумію, скільки часу пройшло від того клацання замка, що я чув, та по слідах на снігу, що вели від порогу будинка бачу, що звернула не в ту сторону.

Видихаю. Йду куди ведуть сліди – до річки, в кінці нашої вулиці.

Сніжану видно здалеку – стоїть на березі одягнена в те саме у чому я її побачив вчора. Вертить головою навсібіч. Очевидно в нерозумінні куди йти.

Йду вже більш спокійним кроком. Вона мене не бачить аж поки я не рівняюся з нею.

Її погляд – вдалині, по ту сторону річки. Був. Щойно метнувсь на мене. Пройшовся колючкою по обличчю й застиг на рівні моїх очей. 

Я - ніби не реагую. Проте бачу. Суну руки в кишені пальто, пальці вже замерзли...

-Куди зібралася? - Запитую рівним тоном.

В її очах – сором впереміш із сум'яттям і провиною.

-Твоє? - Виймаю банківську картку – на рівень очей. Зиркаю скоса.

На її обличчі вмить проступає багрянець, а в погляді гнів, осуд. Кидається на мене, аби забрати, але я вправно ховаю пластик назад у кишеню.

-М... м... - Вона намагається щось сказати, але в неї нічого не виходить. Мені стає її шкода вперше. Але картку я не віддаю.

Знімаю з себе пальто. Знову. Накидаю на її плечі. Поки вона відчайдушно силкується щось пояснити.

-Ходімо. - Кажу їй спокійно. - Все поясниш вдома...