4

Двері, в минулому моєї кімнати, смикаю різко. І завмираю...

Дівчина – з розгубленим поглядом – завмерла біля вікна, притисши сорочку до грудей, а моя мати – з не менш наляканими очима – то на мене, то на неї.

-Що сталося? - Запитую стримано. Сканую обох.

-Сину, вона вся в синцях. Поглянь на її руки. - Тихо шепоче, ховаючи тембр за ширмою страху.

Підходжу до малої. Повільно протягаю долоню аби не налякати.

-Дозволь подивлюся. Я лікар. - Замовчую про те, що жіночий.

Роблю це не з цікавості, а з досвіду, що можуть бути наслідки.

Вона дається, але нерішуче, вагаючись.

-Тебе тримали в полоні? Чи просто ніжна шкіра? - Але мені вже й так зрозуміло, що від боротьби.

-М. - Мотає головою.

-Це добре. - Дивлюся в очі, намагаючись прочитати те, що в них ховається, якщо серед траси в новорічну ніч у літніх кросівках і без верхнього одягу...

Важко зітхаю, бо там тільки страх та провина.

-Одягайся. Ходімо пити чай. - Повертаюся до матері, вказую очима на двері.

Мама вішає моє пальто у передпокої на вішак, поки я викладаю на таріль мандарини.

-У мене салати є, рибка смажена, м'ясна нарізка. Чекала тебе з Машею, а ти... сам. - В очах її – жаль.

-Мамо, ми... розійшлися. - Вирішую сказати правду зараз. - Маша залишиться жити зі своєю матір'ю, а я забиратиму її до себе на вихідні. Ми з Оленою так вирішили...  Вона молода, любить тусню, вечірки, а я... вже тільки книгу та диван.

-Умгу. Таки показала себе яка вона є...

-Не тримай на неї зла, вона... просто бажає іншого життя, розумієш? Справжнього, веселого... як у казці. Яке я їй не зміг дати.

Мати хитає головою, зажурено дивлячись у вікно навпроти.

-Молода, весела... а ти? У свої тридцять п'ять вже старий став??? А дівчина ця, звідки?

-По трасі сама йшла. Як викинуте кимось непотрібне кошеня... Без одягу.

-Умгу. - В очах її - шок, який вона вдавано ховає за маскою байдужості. Я вже знаю цей погляд, і емоції, що ховаються за ним.

-Ти спадок отримав. - Не питає, повідомляє.

-Так, знаю. Мене сповістили листом.

В одвірки тихо стукають і ми підіймаємо погляди.

Вона. Стоїть на порозі босоніж, закутана у мій махровий халат. Несміливо дивиться з-під опущених вій.

-Проходь гусеничко. Сідай. Не бійся. Тебе тут ніхто не скривдить. - Мені все ще дивно спостерігати її ніяковість. А вона почувається точно не як гостя, а, як заблуда.

Сідає за стіл, сором'язливо губить погляди, ковтає.

-Голодна? - Запитую в неї.

На блідих щоках проступає густий рум'янець і це чомусь знову веселить.

-Бери чай, тобі гаряче зараз не завадить. А я борщ хутко підігрію. - Мама вже клопотить біля нас, виставляючи свої страви, а я... Роздивляюся дівоче миле личко, поки вона гріє долоні об чашку гарячого трав'яного напою.

-Отже так... - Мовлю через не тривалу мовчанку. - Нам потрібно знати, як тебе звати.

Вона намагається щось сказати, але окрім "сн" в неї нічого не виходить.

-Сніжинка? - Усміхаюся, згадуючи її обліплений снігом светр, там, на дорозі.

Мотає головою і знову силкуючись "сн...".

-Сніжана? - Мати якраз ставить перед нею тарілку з борщем, а наша гістя вперше рясно закивала головою погоджуючись та, нарешті, усміхнувшись.

-Будеш Сніжинкою. - Берусь за ложку й я, бо борщ уже й біля мене.

За північною трапезою більше нічого з важливого не обговорюємо. Новий рік зустріли чаєм з тортом і теплою тишею. Однак ранок вривається неочікуваним дзвінком на мій телефон і ім'я, що висвітлюється мені на екрані, псує мій настрій.