3

Раптовий спалах світла на ґанку материного будинку освітив і її саму. Жінка – найрідніша в світі, – стояла лише у кімнатних капцях і махровому халаті поверх нічної сорочки.

-Ох і жінки... - Бубню під ніс. Навіть цигарку не запалив. А перед нею і не буду, бо вона знає – палю, коли життя "притисло", а "притисло" воно щільно... Та й не потрібно їй все знати...

-Сину, це ти? Далі воріт нічого не бачу. - Вона несміливо гукає мене.

-Я, мамо. Зараз зайду. От тільки... - Оглядаюся на автівку, де спить дівчина, а вже потім додаю: - Я не один.

-Не сам? - Перепитує, ніби не почула те, що я їй сказав.

-Не сам. - Якраз підходжу ближче. - З дівчиною. Тільки не дивуйся і нічого не питай. Все завтра, гаразд?

-Добре. - Покірно киває, а отже або їй щось відомо, або прийняла те, що я не сам. - А де ж вона?

-Спить в машині.

-То я заче...

-Не чекай, - перериваю, - ховайся від холоду. Ми зараз зайдемо.

Поглядом вмовляю піти, вказуючи на прочинені двері.

Мати йде. Я ж, повертаюся до автівки.

Але біля дверцят мене ступорить і я ще кілька довгих хвилин знаходжусь у роздумах, серед яких більшість з них займає невідома мені молода особа...

Як до неї звертатися? Що з нею робити далі? Як спілкуватися, якщо вона не знає мову жестів?

Мої роздуми перериває клацання. Дверцята відчиняються повільно, вона – не сміливо заглядає мені у вічі.

Киваю для неї аби виходила.

Виходить.

Відслідковую її несміливі дії, полохливі винні очі і тихий погляд.

Кутається в моє пальто, як у кокон.

-Йди в будинок. Моя мати тебе впустить і дасть одяг. Я зараз зайду.

Вона, як дитя – мене за руку. Раптово так, тісно... Поглядом – з рук у вічі, в самі зіниці.

-Я... - Хотів сказати що запалю, вже й цигарку другу дістав, адже першу викинув, але... Розумію – їй страшно, а можливо й соромно.

-Добре. Ходімо. - Востаннє відчиняю дверцята автомобіля, щоб забрати пакет з гостинцями, який я купив для матері, йдемо...

Дівчину пропускаю вперед.

Мама – сидить на кухні, чекає. Чайник вже свистить – закипів. Отже... розмови не уникнути. Хай сьогодні, якщо так прагне.

Звертаю увагу малої на себе легким доторком до її плеча.

-Роздягай... - Вчасно кумекаю, що дівча без светра і звертаюся вже до матері. - Мамо, проведи... - Запинаюся, бо ж імені ще не знаю. - Дівчину до моєї кімнати і дай їй щось одягнути.

Ховаю очі. Мені не соромно, але мама... невдоволено зиркає на мене, потім – на неї.

Та мене гнітить інше – під уважним материним поглядом, моя гістя втягує голову в плечі, повертає свої блакиті на мене і показує звичайним жестом, що піде.

-Ти збираєшся йти? - Вона звично киває. Розгублена, бо зір шукає де зпинитись. - Куди? В ніч? У майже хуртовину? Без одягу? Ти хоч знаєш, де ти знаходишся?

Чомусь мені вся ця ситуація починає не подобатися. Мабуть, потрібно було її таки у відділок завезти...

Дівчина тушується, опускає погляд в підлогу, а в мами повні очі запитань. До мене...

Соплю в дві дірки. Якесь непорозуміння виникає між нами трьома. Але звідки тут взятися розумінню?

-Я поки зроблю нам всім чай. - Киваю в напрямку кухні. Чую, розмові таки бути.

-Ходімо, дитино. - Обидві жінки йдуть. Я – як і обіцяв, до чайника.

Наливаю три чашки чаю, і сідаю за стіл. Чекаю.

-Боже милий! - Долинає до моїх вух, з глибини не маленького будинку. Голос належить матері.

Мене підриває, як вжаленого. У мізках найнеочікуваніше - від зброї в руках дивної гості, до серцевого нападу...