2

Гіпотези вертяться одна за одною, але яка з них вірна?.. Дівча, як не з світу цього. А головне – постійно мовчить.

Закриваю за нею дверцята.

За ці кілька хвилин сам замерз, як цуцик, а вона невідомо скільки тут пробула. Невже хто познущався?

Обходжу авто й сідаю за кермо.

Добавляю градуси кондиціонеру на моніторі, щоб вона зігрілася. Ще простудить все своє жіноче, а це ж...

-Замерзла сильно? - Хоча до чого це питання? Так, аби не мовчати.

Вона все ще киває. Раз, але виразно чітко. Подих спрямовує на свої долоні.

-Знімай светр. - Вказую очима на одежину. - Він мокрий, ще запалення легень отримаєш.

Дівчина трясеться, але виконувати мої вказівки не поспішає.

-Гаразд... - Видихаю. - Підставляй сюди руки. - Показую звідки йде тепло.

Несміливо, але підставляє.

У мене складається враження, що вона вперше в машині сидить. Дивую.

-Як тебе звати?

Вона – з острахом – на мене. Погляд чистий, у моїх очах.

Хм... Смілива.

-Ти вмієш розмовляти? - Здається я вперше в житті зараз поставив неправильне питання, бо дівчина зніяковіла. А слідом, ледь видиме,  але те саме мотання головою – заперечення.

Ох... йо...п. Приїхали... У моєму авто – німа.

"Відволікаюсь", від її очей на кермо. Тисну "Start engin". Поїхали...

Вона тихо вовтузиться закутується щільніше в моє пальто. Підозрюю, що знімає светр.

-Ти мову жестів знаєш?

І знову заперечення.

-Не розумію. Як така як ти могла опинитися на трасі?

-М... - Чую.

Повертаю голову на її звук. Показує мені... – синець? – на лівій кисті руки. Також бачу, що кофтину зняла.

-Яскравий. - Коментую побачене. Так, не вистачало мені до всіх моїх проблем ще одну не менш... яскраву. Але ж не кидати її тут саму? Посеред дикої траси?

-Я їду у  Житомирську область. Це далеко звідси. Поїдеш зі мною? - Несміливо, проте киває. Весь цей час не зводе з мене очей, ніби вивчає. 

-Чи завести тебе у відділок? - Зиркаю на її реакцію.

Вона злякано мотає головою, світлі брови на переніссі, дихання збилося...

Сміх з моїх вуст зривається сам.

-Можливо, до родичів? - Та вона, повільно, знову "ні". - Дивачка ти...

Якийсь час їдемо мовчки. Не знаю що її спитати, бо відповіді все одно не почую. Потрібна певна обстановка, щоб вияснити хто вона і звідки. 

Коли поглядаю на неї, бачу, що вже спить.

Вражаюся. Мовчки... Може й мені вдати німого, щоб ніхто нічого не вимагав? Особливо колишня з її не маленькими вічними потребами... А, ні – краще прикинутись глухим...

Дзвінок з динаміків автівки прорізує тишу. Скидаю його на моніторі та від'єдную смартфон аби перенабрати з ґаджета. Це сестра, все одно не відстане, бо знає що в цей час можу бути ще на роботі.

Вкладаю навушник у вухо.

- Саша, ти де? - Її звичне перше запитання.

- Дорога. Ніч. Тиша. Це все, що можу сказати про своє перебування зараз. Ти щось хотіла? - Тру пальцем підборіддя, вдивляючись у темінь траси.

-Ти до матері?

-Так. - Коротко. Без пояснень. Не маю на них настрою.

-М... - Тихе. - Передавай вітання. І... будь обережним.

-Дякую сестричко. Ти теж, бережи себе...

До воріт маминої сусідки під'їжджаю аби припаркуватися. У маминому дворі не передбачалося мати транспорт, тому й місця для мого авто там не має.

Паркуюсь.

Вимикаю двигун. І дивлюсь на сплячу знайду, інакше не назву її. Будити не хочу. Хай. Ще пару хвилин. Поки тепло в салоні. Мама все одно, мабуть, відпочиває, на годиннику двадцять третя, майже північ все таки... Але сам виходжу з автівки, прихопивши з собою гаманець з документами, про всяк випадок...