2

Думки роєм, і одна за одною, але яка з них вірна?.. Дівча ніби не з цього світу. А головне – постійно мовчить.

Закриваю за нею дверцята.

За ці кілька хвилин сам замерз, як цуцик, а вона невідомо скільки тут пробула. Невже хто познущався?

Обходжу авто й сідаю за кермо.

Тисну "start engin". Додаю градуси кондиціонеру на моніторі, щоб вона зігрілася. Ще застудить собі все своє "жіноче", а це ж...

-Замерзла сильно? - Хоча до чого це питання? Так, аби не мовчати.

Вона все ще киває. Раз, але виразно чітко. Дихає на свої долоні, намагаючись зігрітися.

-Знімай светр. - Вказую поглядом на її светр. - Він мокрий, ще запалення легень підхопиш.

Дівчина тремтить, але виконувати мою вказівку не поспішає.

-Гаразд... - Видихаю. - Підставляй сюди руки. - Показую звідки йде тепло.

Несміливо, але підставляє.

​У мене складається враження, що вона вперше в машині сидить. Дивно.

​— Як тебе звати?

​Вона з острахом дивиться на мене. Погляд чистий, прямо в очі.

​Хм... Смілива.

​— Ти вмієш розмовляти? — Здається, я вперше в житті поставив настільки недоречне питання, бо дівчина зніяковіла. А згодом — ледь помітне заперечне хитання головою.

Ох... йо...п. Приїхали... У моєму авто – німа.

Відводжу погляд від її очей на кермо. Поїхали...

Вона тихо вовтузиться, кутаючись щільніше в моє пальто. Підозрюю, що знімає светр.

-Ти мову жестів знаєш?

І знову заперечення.

-Не розумію. Як така, як ти, могла опинитися на трасі?

-М... - Чую.

Повертаю голову на її звук. Показує мені... синець? На лівому зап'ясті. Також бачу, що кофтину зняла.

-Яскравий. - Коментую побачене. Так, не вистачало мені до всіх моїх проблем ще одну, не менш... яскраву. Але ж не кидати її тут саму? Посеред дикої траси та ще в заметіль?

-Я їду у  Житомирську область. Далеко звідси. Поїдеш зі мною? - Несміливо, проте киває. Весь цей час не зводе з мене очей, ніби вивчає. 

-Чи завести тебе у відділок? - Зиркаю на її реакцію.

Вона злякано мотає головою, світлі брови на переніссі, дихання збилося...

Сміх з моїх вуст зривається сам.

-Можливо, до родичів? - Та вона, повільно, знову "ні". - Дивачка ти...

Якийсь час їдемо мовчки. Не знаю, що її спитати, бо відповіді все одно не почую. Потрібна певна обстановка, щоб вияснити хто вона, звідки. 

Коли поглядаю на неї, бачу, що вже спить.

Вражаюся. Мовчки... Може й мені вдати німого, щоб ніхто нічого не вимагав? Особливо колишня з її не маленькими вічними потребами... А, ні – краще прикинутись глухим...

Дзвінок з динаміків автівки прорізує тишу. Скидаю його на моніторі та від'єдную смартфон аби перетелефонувати з ґаджета. Це сестра, все одно не відстане, бо знає, що в цей час можу бути ще на роботі.

Вкладаю навушник у вухо.

- Саша, ти де? - Її звичне перше запитання.

- Дорога. Ніч. Тиша. Це все, що можу сказати про своє перебування зараз. Ти щось хотіла? - Тру пальцем підборіддя, вдивляючись у темряву траси.

-Ти до матері?

-Так. - Коротко. Без пояснень. Не маю на них настрою.

-М... - Тихе. - Передавай вітання. І... будь обережним.

-Дякую сестричко. Ти теж, бережи себе...

До воріт маминої сусідки під'їжджаю аби припаркуватися. У маминому дворі не передбачалося мати транспорт, тому й місця для мого авто там не має.

Паркуюсь.

Вимикаю двигун. І дивлюсь на сплячу знайду, інакше не назву її. Будити не хочу. Хай. Ще пару хвилин. Поки тепло в салоні. Мама все одно, мабуть, відпочиває, на годиннику двадцять третя, майже північ все таки... Але сам виходжу з автівки, прихопивши з собою гаманець з документами, про всяк випадок...