1

Ніч. Темінь. Кермо втримати важко, бо сніг ліпить в лобове, розмазує простір...

Напружую зір, дорогу ловлю ледь не по тінях... Назустріч – фари, мене засліплює, але ненадовго. Скидаю газ – переду поворот. Входжу у згин шляху і... у мізках одні епітети, бо переді мною дівчина. Узбіччям, лише у светрі з оголеним плечем і джинсах.  Обіймає себе обома руками за плечі і повільним кроком прямує в бік зупинки попереду.

Це ж що за..? Звідки!?!

Зупиняю автівку швидше, ніж мізки справляються з інформацією.

Виходжу. Вона - трясеться. Волосся прилипає до щоки, очі – майже заплющені, пальці - побілілі від холоду...

Явно ж – замерзла! Зима хоч і тепла, та все одно температура близько нуля, а на ній лише білий широкий светрик!

-Гей! Ти чого одна посеред траси? - Чомусь нічого іншого зі слів сказати не можу.

Вона не реагує. Голову – втягнута в плечі.  

Тут до найближчого селища кілометрів десять ходу! Чого ж тоді так далеко від дому? Та й звідки?!.

Підходжу ближче. Її губи геть посиніли, світле волосся розсипане по плечах, ніби має зігріти їх.

На ходу знімаю з себе пальто.

-Хей, ти ж замерзнеш тут на кістку!  - Безкомпромісно накидаю на плечі. Вона ж – відхиляється, відмахується і вертить головою, але зовсім нічого не каже.

-Ти чого тут сама в таку пізню пору? Осінь місяць тому, як закінчилася. - Запитую м'яко, аби не налякати. Її реакція неадекватна – виставляє поперед себе долоню ніби зупиняє мене, але очі лихо бігають поза моїми плечима.

Озираюся.

- Ти когось чекаєш?

Мотає головою.

Німа, чи що?

-Боїшся кого?

Вона – поглядом в моїх очах. Чомусь бачу в них біль і, можливо,  навіть більший мого.

Придивляюся до її обличчя, погляду, краси... Гарна. Надто юна. Налякана. Кимось до мене.

Роблю висновок вже зовсім інший.

-Ходімо. Тут тобі не місце. Заробити гроші можна й іншим шляхом. На роботу, наприклад, влаштуватися, в рідних попросити допомоги, а якщо не має рідних то і в чужих. Світ не без добрих людей. - Читаю моралі, поки ледь не силою веду до автомобіля.

Дівчина роззирається, але майже не пручається, йде.

Відчиняю передні дверцята. Вона дивиться на мене велетенськими блакитними очима  і в її мовчанні вбачаю питання, а можливо й пересторогу.

На мить гублюся. Бо дійсно, куди я її повезу?

-Звідки ти? - Запитую.

Мотає головою.

-Гаразд. Рідних маєш? - Про кавалерів мовчу, вони не варіант, краще вже зі мною.

Мотає. Вже повільніше.

-Ти давно цим займаєшся? Чому сама? Де інші? - Зазираю в очі, як патрульний у водійське посвідчення.

Та вона різко реагує на ці мої слова – поглядом шукає чогось в салоні моєї автівки, а потім переводить на мене зір і вже замахується рукою.

Перехоплюю зап'ясток.

-Не обов'язково бити. - Кидаю з осудом. - Зрозумів. Не телепень. Тобі допомога потрібна?

Киває.

-За тобою зараз хтось стежить? - Питаю вже стишеним голосом. Але вона... аж смішно: з провиною в очах мотає головою.

Чомусь всміхаюся. І вірю їй.

-Сідай. Тобі все одно нема куди йти.