Глава 10

Мовчання Іллі і те, що він заблокував мене у всіх соцмережах, неймовірно дратує. Я навіть серйозно думаю над тим, щоб ні в чому йому не зізнаватися. Нехай вважає, що я проміняла його на дорослого вродливого чоловіка, який працює в нашому університеті. Можливо, тоді до Іллі хоча б щось дійде?

Я сідаю писати сценарій для наступного відео нашого каналу, але подумки повертаюся до цієї непростої ситуації. Ілля, Тимофій, плітки, які можуть поширитися серед студентів. Ні, не можна про таке брехати! Потрібно думати про наслідки. Тому я беру телефон у Наталки і з її телеграма пишу Іллі цілий пояснювальний лист. Добре, що він не заблокував усіх моїх друзів, а просто не відповідає на їхні телефонні дзвінки.

Закриваю ноутбук, розуміючи, що сценарій доведеться відкласти на потім. У голові плутанина. Зітхнувши, йду на кухню і вмикаю чайник. Просто посиджу трохи, солодке в себе закину, може, полегшає.

— Сніжко, ти як? — приходить до мене Наталка.

— Будеш чай? — запитую, заливаючи воду в горнятко.

— Давай. Тільки без цукру.

— Та я пам'ятаю, пам'ятаю.

Ми сідаємо за круглий столик і синхронно витріщаємося у вікно. Ми багато що змінили в орендованій квартирі. Купили симпатичні стільці, чохли на диван та крісла, настільну лампу. Начепили світлі фіранки замість темно-синіх і жахливих штор. Загалом постаралися створити затишну атмосферу. Ну а столик спочатку знаходився у вітальні, але ми з Наталкою перенесли його на кухню ближче до вікна. Ми часто ось так сидимо, дивимося на автомобілі, що проїжджають повз, і балакаємо про життя.

— Мені не подобається, як Ілля себе показує. Сподіваюся, він нікому не розпатякав про нас із Тимофієм. Ну, тобто про наші фіктивні стосунки, — тихо говорю я.

— Він не пліткуватиме, — не дуже впевнено вимовляє Наталка. І погляд відводить.

— Мабуть. Прикро, що я його добрим другом вважала, а він через таку нісенітницю на мене розізлився. Навіть якби ми з Тимофієм насправді зустрічалися, що в цьому такого? Я маю право на нові стосунки.

— Звісно, маєш, — киває подруга.

— Але Іллю мені все одно шкода, — зізнаюся.

— Не жалій його. Це погане почуття, — хмуриться Наталка. — Краще злість, ненависть, образа — коротше, все, що завгодно, але не жалість.

— Він нічого не відповів? — зітхаю я. Наталка відкриває телеграм і заперечливо мотає головою.

— Але повідомлення прочитав.

— Гаразд. Прийде до універу — поговоримо, як цивілізовані люди. Сподіваюся. Але бігати за ним я більше не буду.

— От і правильно, — посміхається подруга.

— Тимофій здивувався, коли я потягнулася за гаманцем. Але я залишила чайові, які дорівнювали сумі мого замовлення.

— Навіщо? — здивовано дивиться на мене Наталка. — Він же запросив тебе до кафе, отже, він має платити. Все правильно.

— Не хочу бути комусь винною.

— Будь-кому чи тільки Тимофію? Не пам'ятаю, щоб ти відмовлялася від нашої допомоги, — резонно зауважує Наталка.

— Це інше. Ви — мої найкращі друзі. Я для вас усе зроблю, як і ви для мене. А Тимофій... — набираю більше повітря в легені і зізнаюся: — Він мені подобається. Трошки.

І для наочності великим та вказівним пальцями показую у повітрі розмір своєї симпатії. Кілька сантиметрів, нічого особливого. Однак Наталка починає реготати, у неї навіть сльози з очей бризкають.

— Якщо Сніжка сказала трошки, значить, справа серйозна, — робить вона не логічний висновок.

— Ой, та годі тобі, перебільшуєш, — бурмочу я. — У будь-якому разі, це довго не триватиме. Ілля швидко перестав мені подобатися, значить, з Тимофієм… Володимировичем буде так само.

— Ага, звісно, — посміхається Наталка.

— Ну, тебе! — підводжусь і виливаю недопитий чай у раковину. — Я спати піду. 

— Добраніч.

Ілля не приходить на заняття, продовжуючи вдавати із себе безневинно скривдженого. Я написала йому повідомлення, в якому пояснила свої мотиви, і вважаю, що з мене достатньо. Кожен справляється зі смутком так, як уміє. Я не буду засуджувати за це Іллю.

— Анфісо, Владе, ну як ви? Готові йти до Єгорушки? — питаю на великій перерві.

Ми всією групою сидимо в їдальні. Зайняли останні два столики і обідаємо, поки є можливість. Я жую сосиску в тесті, Наталка через свою дієту тільки чай п'є, Анфіса дістає контейнер і їсть здорову їжу без солі, жиру та смаку. Натомість Влад ні в чому собі не відмовляє: у нього на таці і перше, і друге, і десерт із великою чашкою кави. Він той ще ненажера. І до того ж відьмак: не гладшає навіть після поглинання трьох «Біг мак меню» або великого відра крилець з KFC.

— Так, я дуже хочу побачити Єгорушку, — озивається Анфіса, нанизуючи на виделку огірок і кругляшок моцарелли. — Ми повинні підтримати його, навіть якщо він виглядає огидно. І не можна показувати, що нам страшно перебувати у лікарні.

— У лікарнях немає нічого страшного, — заперечує Влад, розрізаючи тупим ножем відбивну із сиром та помідорами.

Він раптом кидає на мене швидкий погляд. Розуміє, як на мене можуть вплинути його слова. Мама багато часу провела у лікарні, я часто була з нею під час хіміотерапії, тримала її за руку, говорила пусті, але оптимістичні фрази. А потім ми їздили у клініку, щоб зробити нові знімки, дізнатися про результати, спочатку зрадіти, а через кілька місяців почути, що пухлина знову зростає.