Глава 9

Дзвенить дзвінок, і викладач нас відпускає. Я складаю речі в сумку, прощаюсь із одногрупниками. В аудиторії залишаються лише мої друзі. Наталка сидить за партою, склавши руки, як старанна учениця, Рената малює якісь квіточки на дошці, Петро та Влад перевіряють робочу пошту.

— І чого це ви додому не поспішаєте? — цікавлюсь я, знаючи, що буде далі.

У серіалі «Як я зустрів вашу маму» герої іноді влаштовували комусь із їхньої компанії інтервенцію: вони збиралися разом, говорили, що думають про той чи інший вчинок друга, допомагали йому знайти вихід із катастрофічної ситуації. Мені завжди здавалося це милим, і зараз друзі хочуть зробити щось схоже. Обговорити мої проблеми.

— У нас незапланована інтервенція, — скидає руки Рената. — Що взагалі відбувається? Ти знала, що Тимофій Володимирович буде нашим куратором?

— Звісно, ні. Ми з ним на особисті теми не розмовляли, він взагалі скритним був! — говорю я надто емоційно.

— А що з Іллею сталося? — хмуриться Наталка, постукуючи довгими нігтиками по столу. — Він на себе не схожий, маячню якусь коїть.

— Ревнує, мабуть, — знизую плечима. — Я не можу йому додзвонитися, щоб розповісти про Тимофія.

— Сподіваюся, він нікому не розбалакає про твої фіктивні стосунки з новим куратором. Недобре буде. Тимофій Володимирович працює у нас перший день, йому подібні плітки не потрібні, — резонно зауважує Влад.

— Та я знаю, знаю. Може, хтось із вас набере Іллю?

Усі по черзі йому телефонують, але він скидає їхні дзвінки. Це так очікувано і безглуздо! Чорт, приворожила хлопця, а потім кинула. Безсердечна ти людина, Сніжко.

— Мені треба йти до Тимофія, обговорювати організаційні моменти, а так не хочеться це робити, — скаржусь я. — Ми з ним розійшлися на поганій ноті.

— Коли це? — дивується Наталка.

— Та ось кілька годин тому. Я окреслила кордони і сказала, що відтепер він лише мій викладач — і все.

— Правильно зробила, — киває Влад.

— Петре, а ти чому мовчиш? — сідаю на парту і дивлюся на друга.

Якби можна було дати одну характеристику своїм друзям, я б описала їх так: Влад — консервативний, Петро — правдолюб, Наталка — закомплексована, а Рената — легковажна. Звичайно, ці якості нічого не говорять про них як про людей. Себе, наприклад, я не можу описати одним словом. Я примхлива, нестримана, життєрадісна, різка, емоційна, вразлива, а ще непостійна і дивна.

— Нерозумно вдавати, що ви з Тимофієм Володимировичем чужі одне одному люди. Але в університеті краще тримати дистанцію, щоб нікому з вас не влетіло, — каже Петро.

Коли ми записували відео про фільмографію Вуді Аллена, я коротко розповіла друзям про ту дивну туманну ніч і Тимофія, який приворожив мене зеленими очима. Хлопці ніяк не прокоментували мої пригоди, зате Рената уявляла шалене кохання, яке спалахнуло між нами з Тимофієм, а я відмовилася від справжніх почуттів, бо стерла номер телефону. Ось ще одна якість Ренати – надмірна романтичність, яка ідеально поєднується з її легковажністю.

— Може, ти маєш рацію, але я про це думати не хочу. Гаразд, мені треба йти до Тимофія... Володимировича, — додаю його ім'я по батькові, яке здається чужим і неправильним. Нічого, скоро звикну.

— Успіхів! — багатозначно посміхається Рената.

Чим ближче кафедра перекладачів, тим сильніше калатає моє серце. І долоні стають вологими, я витираю їх об штани і подумки даю собі ляща. Ну чого нервувати? Можна ставитися до Тимофія як до звичайного викладача — і все. Хіба це складно?

Поживемо – побачимо, як любила говорити моя мама. Вона часто згадувала цитати зі старих фільмів, а ще вживала древні приказки та прислів'я. Серед них були цілком нормальні, але я чула багато нісенітниці. «Народжений повзати літати не може», наприклад. Ну що за песимістична нісенітниця? Хто взагалі у це вірить?

Мама вірила. Вона багато в що вірила, але це не врятувало її від банального, але страшного захворювання. Пухлина головного мозку. Три слова, які я досі не можу вимовити. Язик німіє, а в горлі отруйний клубок утворюється, який ні проштовхнути, ні виплюнути неможливо. І живи тепер з ним, коли спогади хижою лавиною накривають.

Я тягну ручку дверей і заходжу на кафедру. Вітаюся з лаборанткою і киваю Ростиславу Петровичу, котрий викладає у нас практику перекладу. Нарешті підходжу до Тимофія... Володимировича. Він сидить собі за столом, п'є каву та читає книгу. Паперову!

— Ще раз доброго ранку, — голосно й чемно вимовляю я. — Ви хотіли обговорити організаційні моменти.

Тимофій повертає голову і дивиться на мене непроникним поглядом. Зате куточок його губ трохи смикається. Сподіваюся, це усмішка, а не якась негативна емоція. Хто знає, раптом я розлютила людину своєю відстороненістю і категоричністю.

— Я пам'ятаю, — киває Тимофій. Чорт, ніяк не звикну, що він Володимирович. — Сідайте.

Плюхаюся на стілець і тихенько зітхаю. На це піде багато часу. Тимофій нічого не знає про нашу групу, та й про університет також. Скільки всього цікавого можна йому розповісти! Звісно, якщо він захоче мене слухати.

Ростислав Петрович кудись іде, нас на кафедрі залишається троє. Кров розганяється у венах, думки повзуть не в той бік. Я мимоволі залипаю і розглядаю Тимофія: його чуттєві губи, прямий ніс, виразні зелені очі та густі брови. Є у його зовнішності щось благородне. І привабливе.