Глава 8

Я перебуваю в німому шоці, відкриваю і закриваю рота, як викинута на берег риба, і кулаки мимоволі стискаю. Хочу штовхнути Іллю, щоб він прийшов до тями! Якого біса він творить? Навіщо знову мене перед усіма підставляє? Звичайно, прямої заборони на стосунки студентки та викладача у нашому університеті немає, проте краще про таке не розказувати.

Дивлюсь на Іллю, а всередині все стискається. Приємні спогади про нас перетворюються на пилюку. Своєю дурною витівкою він зіпсував те добре, що відбувалося між нами. Я розуміла, що ми не залишимося друзями, але ворогами точно нас не бачила!

Гидко, неприємно. Дихати нічим. І перед одногрупниками незручно.

— Ти що несеш? — грубо запитує Анфіса. Я здригаюся, але вона повертається до Іллі, а не до мене: — Коли ти перетворився на жалюгідну пліткарку?

— Це не плітка, — войовничо вимовляє Ілля, його очі горять шаленим вогнем. — Кілька днів тому я бачив Сніжку разом із Тимофієм Володимировичем. Вона сказала, що зустрічається з ним.

— А ви що, розійшлися? — цікавиться Оля, найтихіша і найспокійніша студентка в нашій групі.

— Так. Сніжко, ти заради нього мене покинула? — підвищує голос Ілля. Йому начхати, що за нами спостерігає купа людей, а сюди ось-ось зайде Леонід Антонович, викладач історичної граматики.

— Я не відповідатиму на твоє запитання. Ти більше не входиш до людей, яким я довіряю, — складаю руки на грудях і не відводжу погляду, поки Ілля дивиться на мене з образою та злістю.

— Заспокойся! — смикає його Анфіса. — Тобі боляче, я розумію, але будь мужиком і опануй себе. Ти поводишся недостойно.

На обличчях моїх одногрупників — осуд і щось схоже на жалість. Так вони дивляться Іллю. Він роздратовано змахує руками, мабуть, розуміє, що переборщив. Повертається до свого столу, кидає речі в рюкзак, бере телефон і йде, голосно грюкнувши дверима. Я сіпаюся від цього гучного звуку. Як же безглуздо вийшло! Одна маленька брехня завжди тягне за собою іншу.

— Сніжинко, не хвилюйся, він побіситься і заспокоїться. Я знаю цей тип чоловіків, — впевнено каже Яна.

— Угу. Але від таких хлюпиків можна очікувати чого завгодно, — хитає головою Анфіса. — Правильно ти зробила, що кинула його. Після розриву проявляється справжня сутність людини.

— Ілля хороший, — починаю його захищати, — просто йому дуже важко зараз. Я розбила йому серце.

— Мені теж розбивали серце, але я не кидалася на інших людей і не намагалася підвищити свою самооцінку за рахунок приниження колишнього, — пирхає Анфіса.

— А ти справді зустрічаєшся з Тимофієм Володимировичем? — з широко розкритими від здивування очима питає Оля.

— Це не наша справа, — хмуриться Анфіса. — Особисте життя на те й особисте, щоб до нього ніхто третій не ліз. А в нашому випадку йдеться про всю групу.

Я піднімаю руку вгору, щоб мене вислухали. Обманювати одногрупників не хочу, так я погрузну в брехні.

— Ми з Тимофієм Володимировичем не зустрічаємося, — заявляю голосно. — Я познайомилася з ним кілька днів тому. Ми прогулялися нічним містом, Ілля випадково нас побачив, ну я й ляпнула здуру, що у нас з Тимофієм стосунки. А сьогодні з'ясовується, що він наш куратор! Неймовірний збіг.

— Шкода, він мужик вродливий, — розслабляється Оля. До мене нарешті доходить: їй сподобався Тимофій, тому вона ставить недоречні запитання.

До аудиторії заходить викладач. Я сумніваюся кілька секунд, а потім прошу мене вибачити і виходжу в коридор. Потрібно знайти Іллю і покінчити з цим театром абсурду. Досліджую весь поверх, але свого колишнього ніде не бачу. Спускаюся вниз, забігаю в їдальню, в кожного студента вдивляюся, але Іллі ніде немає. Вестибюль, вбиральня, буфет на шостому поверсі, навіть вулиця — я скрізь заглядаю. 

Не хотіла цього робити, але іншого виходу не бачу. Дістаю телефон і набираю Іллю.

Він скидає мій дзвінок. Що ж, цього слід було очікувати. Заходжу в телеграм, щоби написати йому повідомлення, але виявляю, що Ілля мене заблокував. Та що за дитячий вчинок? Я психую і кидаю телефон на підвіконня. Дихаю, як старий паровоз, і подумки проклинаю свого колишнього хлопця. Це ж треба з дбайливого і розуміючого друга перетворитися на образливого злого пліткаря? Чудова трансформація, бравіссімо!

— Намагаєшся розбити телефон? — звучить глузливе питання. Я заплющую очі, розчиняючись у цьому оксамитовому голосі. Секундна слабкість, нічого більше.

— Так. Думаю новий купити. Цьому аж п'ять місяців, — їдко відповідаю я. — А ти чого коридорами тиняєшся? Тобі зайнятися нічим у перший робочий день?

Ну ось, знову я злюся на Іллю, а претензії висловлюю чужій людині. Точніше, новому куратору нашої групи. З ним обережніше треба.

— У мене зараз вільна пара, — спокійно відповідає Тимофій, але в його очах з'являється емоція, яку я не можу розгадати.

— Рада за тебе, — буркаю я. — Точніше, за вас. До нового куратора потрібно звертатися на “ви”.

— Кусаєшся, Сніжинко? Чи тепер називати тебе Колючкою? — хмикає Тимофій. Нічим його не проймеш, терплячий він чоловік, мої отруйні кулі в його бронежилеті застрягають.

— Я Сніжана, — окреслюю кордони. — А ви — Тимофій Володимирович. Давайте забудемо про наше знайомство і почнемо з чистого аркуша.