Глава 7

Новий навчальний рік означає нові знайомства, успіхи та пригоди, а тому в університет я збираюся в піднесеному настрої. Одягаю світлу блузку і чорні штани, дістаю з шафи туфлі на невисокому каблучку, а перед виходом користуюся тушшю для вій, щоб підкреслити очі. Обличчя у мене виразне, миле, тож багато косметики я не використовую, у цьому просто немає сенсу.

— Наталко, ти скоро? — кричу я, завмираючи біля дверей.

Моя подруга і за сумісництвом сусідка дуже довго збирається. Вона з тих, кому потрібно спорудити ідеальну зачіску на голові, використати тональний крем, пудру, тіні й інші незрозумілі мені штуки для того, щоб мати гарний вигляд. Хоча Наталка і так шикарна дівчина. Вона висока, темноока і темноволоса, хлопці завжди на неї задивляються, а під нашими відео на ютубі їй постійно пишуть компліменти.

— Уже біжу! — вискакує з кімнати Наталка. На ній нова сукня, очі схвильовано блищать, волосся кучеряве, пишне. Їй дуже личить. — Як я виглядаю? Терпимо?

— Ти красуня, Нато, — запевняю її. — Але спізнюватися в перший день — це погана ідея. Мені треба в деканат зайти.

Я староста групи, тому виконую купу зайвих обов'язків, за які мені по-хорошому мають платити. Але, звісно, такого в нас немає. Зате викладачі до мене лояльно ставляться, але я ніколи не нахабнію та здаю всі роботи вчасно.

— Щось мені Єгор Григорович досі не дзвонив, — кручу в руках телефон.

— Зайнятий, напевно, — Наталка взувається і кидає погляд у дзеркало. — Усе одно побачимося за пів години. Він завжди нас вітає першого вересня і дарує шоколадні медальки.

— Анфіска цього терпіти не може, вона ж прихильниця правильного харчування, — хихикаю я, згадуючи манірну однокурсницю, яка не їсть солодке, жирне, солоне, мариноване і копчене. Коротше, звичайну людську їжу.

Ми з Наталкою сідаємо в маршрутку і навіть вільні місця знаходимо. Я відкриваю листування з Єгором Григоровичем. Він — найкращий викладач у світі й за сумісництвом куратор нашої групи. Коли ми прийшли в університет — схвильовані школярі, які нічого не розуміли, — він зустрів нас із розпростертими обіймами, жартував, посміхався і своєю чарівністю допоміг нам, першокурсникам, позбутися страху.

З Єгором Григоровичем ми готові йти, куди завгодно: він полюбляє культурні заходи і частенько кличе нас у кіно або в театр, на пікнік, у боулінг і навіть на роллердром. А на початку вересня Єгор Григорович за традицією організовує походи, що тривають аж три дні. Так-так, наш куратор настільки чудовий, що покликав переляканих першокурсників у похід, щоб ми встигли перезнайомитися один з одним і подружитися. Його план спрацював — ми з одногрупниками стали дуже близькими.

— А все-таки дивно, — хмурюся я, протираючи запітніле вікно в маршрутці. — Єгорушка завжди дзвонить, якщо обіцяє. Ми позавчора переписувалися, він хотів зі мною про похід поговорити.

Позаочі ми ласкаво називаємо нашого куратора Єгорушкою. І мені здається, він про це знає.

— Ну заклопотана людина, з ким не буває, — невпевнено кидає Наталка.

Ми потрапляємо в затор, тому в університет залітаємо рівно о восьмій годині. Першим заняттям у нас стоїть зарубіжна література. Можна не хвилюватися: Олексій Вікторович — шикарний мужик.

— Єгорушка не заходив? — запитую однокурсників після того, як закінчую з привітаннями.

— Ні, — відгукується Рената. Ми з друзями завжди займаємо перші два столи біля вікна, поруч із викладачем.

— Я на кафедру заходила, його не було, — каже Яна, близька подруга Анфіски.

— Дивно, — хмурюсь я.

Двері відчиняються, і в аудиторію заходить Ілля. Ніколи не буду зустрічатися з одногрупником, це тортури — щодня бачити образу в очах колишнього хлопця.

— Привіт, — махаю йому рукою. Ми люди цивілізовані, можемо спілкуватися, незважаючи на важке розставання. А про те, що сталося того туманного дивного вечора, я волію забути. Не було в моєму житті Тимофія, не було дурної брехні і довгої прогулянки Монастирським островом. Я видалила всі спогади разом із телефонним номером.

— Доброго ранку, — кидає Ілля відчуженим голосом. Він швидко дивиться на мене і відвертається. Неприємно. Ну нічого, краще так, ніж знову його відшивати і доводити, що між нами все скінчено.

— Олексій Вікторович чомусь затримується, — зітхає Наталка. Я давно помітила, що вона поглядає на нашого зарубіжника як на чоловіка, а не як на викладача. Він мужчина дорослий, привабливий, із почуттям гумору, тож нічого дивного в цьому немає. Тільки наш Олексій Вікторович одружений, і Наталці нічого не світить.

Я дістаю із сумки зошит і ручку, нервово стукаю пальцями по столу. У грудях стає тісно, це чимось схоже на передчуття або на інтуїтивну здогадку — трапився повний триндець, і скоро ми про нього дізнаємося.

Знову відчиняються двері, і я бачу Алевтину Сергіївну, завідувачку нашої кафедри. Обличчя в неї бліде, погляд злегка розгублений. Мене немов голками жалять, подих обривається. Як же хочеться вірити, що нічого поганого не сталося!

— Доброго дня, третій курс! Я до вас із поганою новиною. У Єгора Григоровича стався інфаркт.

— Як він? — я притискаю долоні до обличчя.

— Він одужає, — впевнено каже Алевтина Сергіївна. — Лікарі дають сприятливий прогноз, тож не мине й місяця, як ми побачимо Єгора Григоровича в стінах нашого університету.