Розділ 3. ...Я не стримаюся, і прямо тут...

Його слова, "Скільки років... Скучила, моя невловима?", прозвучали неначе дзвін, що розітнув тишу її внутрішнього світу. Яна відчула, як по її тілу пробігла хвиля. Це було не просто фізичне здригання, а відлуння тієї давньої, глибинної реакції, коли її інстинкти самозбереження кричали про небезпеку. Її відьмацька сутність, яка звикла тримати все під контролем, зараз опинилася перед обличчям чогось такого первісного і потужного, що викликало тваринний страх. Заціпеніння скувало її, змушуючи забути про всі заклинання та захисні магічні формули. Уява малювала жахливі картини, але водночас у глибині її єства розгорявся вогонь лютої боротьби. "Це ж лише сон," — пролунав голос розуму. "Я можу просто прокинутися. Втекти". Але інший, старий, мудрий голос шепотів: "Ні. Це не просто сон. Це знак. Символ. Ігнорувати його, тікати від нього — це ігнорувати себе, знову ховатися від того, що тебе турбує". Вона відчувала, що мусить витримати цю зустріч, мусить розірвати ці зв'язки, не ховаючись, а вистоявши. Ця внутрішня боротьба була тяжчою за будь-який бій, який вона коли-небудь вела.
Богдан, відчувши її внутрішнє коливання, підсилив тиск. Його рука, з тонкими, довгими пальцями, повільно піднялася і обережно, але владно, взяла пасмо її світлого, майже білого волосся. Це було те волосся, що сяяло, як місячне світло, і яке він тепер підніс до своїх вуст, немов бажаючи скуштувати його аромат. Він нахилився, його дихання торкнулося її ніжного вушка, від чого по тілу Яни пробігла нова хвиля мурашок. Її шкіра, звикла до холодного вітру ночі та дотиків магії, зараз відреагувала на цей майже інтимний жест тремтінням.
— Тобі доведеться їм сказати, що ти йдеш, — прошепотів він, і його голос, низький та оксамитовий, пролунав прямо в її свідомості, проникаючи глибше, ніж будь-яке заклинання. — Бо інакше я не стримаюся, і прямо тут... — Він замовк, не договоривши. Ця пауза була наповнена такою нестерпною обіцянкою небезпеки та хтивості, що змусила кров закипіти у венах Яни. У його словах, що були тоншими за нитку, відчувалася не лише погроза, а й витончений натяк на те, що його бажання, якщо воно вирветься на волю, буде нестримним, майже еротичним, і воно поглине її повністю, незалежно від її волі. Жах охопив серце Яни, але в цьому жаху була і якась дика привабливість, що змушувала її шкіру горіти. Його руки лягли їй на плечі, злегка стиснувши, і вона відчула його збудження, що передавалося через дотик.
Стукіт її власного серця раптом заповнив усе навколо, заглушаючи музику, гомін людей, навіть голос Богдана. Це був глухий, шалений гуркіт, що відлунював у вухах, у скронях, у кожній клітині її тіла. Кров пульсувала в усьому тілі, немов розбурхана ріка, а тиск, здавалося, перевалив усі можливі межі. Яна відчула, як її голова запаморочилася, а перед очима попливли чорні плями, як то буває при критично високому тиску. Лячно. Їй було по-справжньому лячно. Це був не просто страх перед фізичною загрозою, а глибинний, первісний жах перед втратою контролю, перед тим, що хтось може зламати її волю, її сутність. Її легені відмовлялися впускати повітря, а м'язи скувалися в напрузі, готуючись до стрибка або до боротьби. Вона відчувала себе спійманою, але її внутрішня відьма відмовлялася здаватися.
Раптом, у момент, коли здавалося, що страх повністю поглине її, Яна відчула, як у її тіло і душу повертається рішучість. Це було схоже на спалах блискавки у темряві, що миттєво розігнав туман жаху. Вона зробила глибокий, повільний вдих, відчуваючи, як повітря наповнює її легені, даруючи нову силу. Її погляд, що до цього був розгубленим, сфокусувався. Вона подивилася в його карі очі, і цього разу в її зелених зіницях не було ні страху, ні збентеження, лише спокій і рішучість.
— Дозволь мені відійти на хвилинку, — промовила вона. Її голос був спокійним, рівним, без жодного натяку на тремтіння чи паніку, попри внутрішню бурю. Це було не прохання, а констатація, замаскована під ввічливу фразу. Прихована спроба втечі, яку вона, як відьма, чудово усвідомлювала. Її розум вже працював, шукаючи найкоротший шлях до виходу, продумуючи кожен крок.
Не чекаючи його відповіді, Яна вислизнула з його дотику. Її рух був напрочуд легким і граційним, немов вона розчинилася в повітрі. Відьма почала йти, а потім, непомітно прискорившись, з легкістю розчинилася в чималому натовпі, що заповнював ошатну залу. Її підбори вистукували по глянцевих кахлях, створюючи ритмічну мелодію її звільнення. Ця легкість, це відчуття свободи, що розлилося по всьому тілу, було настільки прекрасним, настільки бажаним, що Яна відчула справжнє полегшення. Вона дихала глибше, і стукіт серця повільно заспокоювався.
Відьма не розуміла, що то було лишень тимчасове звільнення. Її інтуїція, що так рідко помилялася, зараз була трохи притуплена ейфорією від втечі. Вона ще не знала, що цей "сон" продовжить її переслідувати, і Богдан не зникне так просто. Але зараз, у цьому натовпі, вона відчувала себе в безпеці, немов знову знайшла свою силу, віддалившись від хижої присутності.