Розділ 2. Скучила, моя невловима...?

Його поява завжди була тихою, майже безшумною, але приковувала погляди. Богдан був високим, навіть у розслабленій позі його зріст відчувався, як хижий силует на горизонті. Його фігура, попри певну худорлявість, була позначена рельєфною, сухою м'язовою масою, що видавала в ньому людину, яка не нехтувала фізичною працею або спортом. У його рухах була некваплива, майже лінива грація, що суперечила внутрішній напрузі, яка відчувалася від нього на відстані.
Волосся, темне, майже чорне, спадало на плечі густою хвилею, обрамляючи обличчя і підкреслюючи його слов'янські риси. Це волосся було дещо диким, але доглянутим, створюючи образ вільного, можливо, трохи відлюдкуватого чоловіка. Борода, темна і густа, надавала йому мужності, облямовуючи вольове підборіддя, але не приховуючи виразності вуст.
Проте справжньою магнітом його обличчя були очі. Темно-карі, вони не просто дивилися — вони поглинали. У них мерехтів глибокий, майже небезпечний інтелект, змішаний з якоюсь первісною силою. Вони могли бути холодними, як зимова ніч, або розпалюватися іскорками таємничої пристрасті, від якої перехоплювало подих. Погляд Богдана був прямим, часом зухвалим, здатним проникати в найглибші закутки душі, читаючи невимовлене, і змушуючи відчувати себе повністю відкритою перед ним. Він міг бути м'яким, обіцяючи неземне задоволення, або жорстким, кидаючи виклик. Але ніколи — байдужим.
Його вуста, повні та чітко окреслені, часто перебували в ледь помітній посмішці, що могла здаватися як насмішкою, так і прихованою обіцянкою. Коли він говорив, його голос був низьким, оксамитовим, з легким хриплуватим відтінком, що змушував прислухатися до кожного слова, неначе до таємниці. У ньому відчувалася влада, здатна наводити стан затуманення свідомості, і це була та його риса, якою він міг би схиляти до себе людей, підкорюючи їх.
Зовнішність Богдана була такою, що його не можна було забути. У ній поєднувалася дика привабливість, небезпечна харизма та якась магнетична темрява, що притягувала, попри всі попередження розуму. Він був втіленням загрози, яка водночас несамовито вабила.
І саме цей чоловік нині стояв і розглядав Яну. Його карі очі, що вміли бути такими холодними, зараз розпалилися хтивістю, але це була хтивість не вульгарна, а хижа, яка не обіцяла нічого доброго. Він не просто дивився — він поглинав її поглядом, досліджуючи кожен вигин її тіла під чорною сукнею, кожен сантиметр її шкіри, що оголювалася високим розрізом. У його очах не було сорому, лише невгамовне бажання і усвідомлення власної переваги.
Він смакував її поглядом, немов хижак, що вже спіймав свою здобич, але не поспішає її з'їсти, насолоджуючись самим передчуттям. Цей погляд обпікав її, змушуючи відчувати себе роздягненою, попри розкішну сукню. Яна відчувала, як кожен його рух, кожне найменше скорочення м'язів на його обличчі, був наповнений небезпекою, що обіцяла скоріше полон, ніж свободу. У глибині його зіниць мерехтіли вогники, що говорили про якусь давню, приховану пристрасть, яка зараз вибухнула з новою силою. Це був погляд, від якого хотілося сховатися, але водночас він притягував, мов магніт, не даючи відвести очей. Його обличчя залишалося майже нерухомим, але у тому, як він стиснув щелепи, як ледь помітно заворушилися його вуста під густою бородою, читалася нестерпна, майже фізична напруга. Богдан не просто бажав її; він бажав володіти, повністю, до останньої крихти, і Яна це відчувала всією своєю сутністю.
Яна здригнулася. Холод пробіг по її шкірі, немов крижаний струмінь, попри розпечений погляд, що обпікав її. Вона відчула, як її серце, що досі билося в спокійному ритмі, зараз прискорило свій хід, забившись у грудях, як спійманий птах. Кінчики пальців похололи, а долоні ледь відчутно спітніли, хоча в залі було досить прохолодно. Її дихання стало уривчастим, ледь помітним, намагаючись не видати внутрішнє збудження.
Вона відчула, як волоски на її руках піднялися, а потилицею пробігли мурашки, немов хтось невидимий провів крижаним дотиком. Це було відчуття хижої присутності, знайомої їй з найдавніших часів, коли інстинкти виживають понад усе. Вона відчула, як її власна сила, що зазвичай була такою надійною і всесильною, зараз ніби скувалася, на мить поступившись первісному страху. Зелені очі Яни блиснули, але в них була не лють, а миттєве, майже невловиме, збентеження.
Вона відчула, як її тіло, що зазвичай було під її повним контролем, відреагувало на цю загрозу, активуючи всі захисні механізми. Вона була впевнена, що він це помітив.
Помітив ...
Богдан рушив. Його рух був неквапливим, майже церемоніальним, але кожен крок відлунював у повітрі, неначе важкий удар годинника, що відміряє час до неминучого. Він не поспішав, смакуючи кожну мить, розтягуючи напругу між ними. Ці десять-двадцять метрів, що їх розділяли, здавалися нескінченними. Яна відчувала, як її погляд прикутий до нього, незважаючи на всі інстинкти, що кричали тікати. Її відьмацька сутність, яка бачила глибше за людський зір, сприймала його наближення не лише як фізичний рух, а як енергетичну хвилю, що накочувалася на неї, обіцяючи поглинути.
Він йшов крізь натовп, але люди, здавалося, розступалися перед ним самі, неначе не помічаючи його, або, що більш ймовірно, піддаючись його підсвідомому впливу, дозволяючи йому пройти. Жоден мускул на його обличчі не здригнувся, але в його карих очах танцювали хижі вогники, що ставали все яскравішими з кожним кроком. Відчувалася його впевненість, що межувала з зухвалістю, і усвідомлення того, що він є господарем ситуації.
Нарешті він опинився поруч. Настільки близько, що Яна відчула легкий аромат його шкіри — суміш чоловічого поту, чогось дикого та невловимого, і ледь помітного запаху сандалу. Він стояв так, що його висока постать повністю закривала їй огляд, неначе відтинаючи її від усього світу. Тепер між ними була лише тонка межа особистого простору, яка от-от мала бути порушена. Яна відчула, як її дихання знову завмерло.
Його вуста, що були приховані за густою бородою, повільно скривилися в хижій посмішці. Голос, низький і оксамитовий, пролунав прямо над її вухом, змушуючи здригнутися від несподіваного дотику звуку, що прокотився по нервах.
— Скільки років... Скучила, моя невловима...? — прошепотів він, і в його голосі звучала не лише насмішка, а й давня, прихована влада, яка нагадувала про його здатність схиляти до себе людей.