Розділ 1. Повільно занурюючись у царство сновидінь.

Квартира була типовою хрущовкою, яку хтось поспіхом, але з любов’ю перетворив на затишне гніздечко. Білі стіни, вініловий паркет — усе було цілком пристойно, але Яна знала, що ці стіни не її. Вона лише орендувала їх як тимчасове укриття. Кімната була простора, наскільки це можливо в старих будинках. Навпроти книжкової шафи стояв розкладений диван-книжка, а поруч із ним — тумба. Саме на ній стояла порожня філіжанка, з якої ще в обід Яна пила каву. Двері, що вели в сусідню кімнату, були ліворуч, а поруч — вихід у передпокій. Праворуч, біля стіни, що була майже повністю скляною, стояв стіл, за яким Яна проводила довгі години, переписуючи магічні трактати і записуючи власні спостереження. Поруч, ближче до шафи, були вікно та балконні двері. На крихітному балконі лежала біла керамічна попільничка, яку Яна інколи використовувала для спалювання трав. У кутку, зліва від книжкової шафи, стояло крісло, де Яна часто читала.

Зітхнувши, Яна підійшла до тумби, взяла порожню філіжанку і тихо вийшла в коридор. Кроки були майже безшумними. Яна зайшла на кухню, омила посуд і поставила його на сушарку. Її вечірній ритуал був простим, але потрібним. Повернувшись у кімнату, вона обережно розклала диван-книжку, перетворивши його на просторе ложе. Потім зі шафи, що стояла в кутку, дістала блакитну постільну білизну. Кожен її рух був виважений і сповнений тиші, наче вона сама була частиною місячного світла, що тихо лилося в кімнату. Вона старанно застелила ліжко, розправила кожну складку, а потім підійшла до вікна. Місяць, неповний, але напрочуд гарний, обіймав своїм сяйвом усе навколо. Яна вирішила не ховати цю красу за бежевими шторами.

Повернувшись до ліжка, вона зупинилася. Повільно, не поспішаючи, Яна зняла з себе чорні лосини, а потім і темно-сіру футболку, що прикривала її тендітне тіло. Її шкіра, світла, як порцеляна, і ніжна, як шовк, здавалася прозорою в блідому світлі, що линуло з вулиці. Вона стояла, демонструючи оголене тіло тому трохи ніби обрізаному, спадаючому місяцеві, який дивився на неї з неба. Яна відчувала, як енергія космосу проникає крізь шкіру, заряджаючи її, наповнюючи силою. Відчуття було майже містичним. Потім вона обережно, наче знімала старий шар шкіри, одягнула свій улюблений халатик — короткий, з темно-синього, гладенького шовку, зав’язаний такою ж шовковою стрічкою на талії.

Вона лягла на ліжко, вдихнула аромат льону та свіжості. Вона не шукала знаків і не намагалася навести лад у своїх думках. Вона просто дозволила своєму тілу і розуму відпочити. Стомлена, але в гармонії з собою, Яна заплющила очі. Її дихання вирівнялося, а пульс сповільнився. Вона опустила свідомість на дно, і її тіло, як на диво, не чинило опору, повільно занурюючись у царство сновидінь.

Свідомість Яни виринула в іншому місці, і вона одразу зрозуміла, що це не просто сон. Ніби хтось запросив її сюди, у цю простору, напрочуд світлу залу, де лунала класична музика. Зал був наповнений вишуканими й елегантними людьми, одягненими в розкішні вечірні вбрання, а повітря було наповнене ароматами квітів і дорогих парфумів. Яна відчула, що тут вона — на своєму місці, її чорна сукня, спокуслива, з високим розрізом до стегна і глибоким декольте, пасувала до цієї атмосфери ідеально. Її шкіра, немов порцеляна, контрастувала з глибоким кольором тканини, підкреслюючи силует.

Вона була спокійна і впевнена, але її інстинкти одразу нагадали: у світі сновидінь, де стираються межі між світами, треба бути обережною. Вона оглядала людей, їхні обличчя, їхні посмішки, оцінюючи ситуацію не як жертва, а як хижачка. Вона відчувала себе гостею, що прийшла на важливий прийом, але водночас була готова до будь-якої загрози. Їй подобалося бути тут, у центрі уваги, але підсвідомість уже посилала перші сигнали тривоги.

Спочатку це було майже невловимо — легке відчуття, що щось не так. Посмішки на обличчях людей здавалися застиглими, а музика — монотонною й набридливою. Її інтуїція, що так рідко підводила, відчувала чужий пильний погляд. Незрозуміла тривога наростала з кожною секундою. Повітря навколо неї стало важчим, наче щось невидиме і гнітюче спускалося на плечі. Яна почала шукати джерело цього почуття. Її зелені, проникливі очі забігали по натовпу, вона сканувала кожне обличчя, кожну тінь, поки її погляд не зупинився.

Він...
Богдан був напрочуд близько. Заледве десять, максимум двадцять метрів, не більше. Він стояв, притулившись до стіни, і його погляд не відривався від неї. Він не дивився в очі, а зупинив свій погляд на її нозі, що була оголена спокусливим розрізом сукні. На її бліде, немов порцеляна, стегно. Він стояв ліворуч, з того боку, де у неї билося серце, яке зараз калатало шалено і злякано.