Глава 27: Маски і брехня

Мовчання, що повисло між ними, було напруженим, ніби навіть повітря в будинку завмерло, чекаючи, що вони вирішать. Габріель ще відчував у грудях відлуння болю, що недавно розривав його голову, але тепер, після голосу Меліси, усе стало... зрозумілішим.

— Вона хотіла, щоб ми тікали, — сказав він, нарешті усвідомлюючи зміст пісні.

Сапфір повільно кивнув, задумливо поглядаючи в простір, ніби намагався зловити невидимий сигнал.

— Вона сказала рятуй себе, не зупиняй... Це не просто слова. Вона говорила, що вихід є, що він десь поруч.

Він примружив очі, мовби щось відчув, і ступив убік, пройшовшись по холодній підлозі.

— Я не знаю, як пояснити, але... — він спробував знайти потрібні слова, — я відчуваю, що знаю, куди треба йти.

Габріель уважно подивився на нього.

— Ти відчуваєш?

— Щось змінилося, — хлопчик провів долонею по стіні, злегка торкаючись потрісканих шпалер. — Вона допомогла нам. Вона ніби... відхилила завісу.

Габріель не знав, як саме це працює, але довіряв відчуттям Сапфіра. Він не раз інтуїтивно відчував щось, чого Габріель сам не міг пояснити.

Він важко видихнув і кивнув:

— Тоді тікаємо.

Мати зробила крок уперед і, не вагаючись, притиснула Габріеля до себе.

— Я рада, що змогла розповісти тобі правду, — її голос був м'яким, але сповненим чогось глибшого — полегшення, прийняття, любові.

Її теплі руки ще раз обвили його, і Габріель відчув щось схоже на спокій, нехай навіть тимчасовий.

Вона нахилилася і так само ніжно обійняла Сапфіра, який на секунду застиг, не знаючи, як реагувати, але зрештою дозволив їй це зробити.

Одна-єдина сльоза скотилася її щокою.

І тоді вона зникла.

Габріель ще кілька секунд стояв, дивлячись на порожнє місце, де щойно була його мати.

— Вона пішла, — тихо сказав він, більше самому собі.

Сапфір опустив голову, але в його голосі не було суму.

— Ти звільнив її.

Габріель перевів на нього погляд.

— Що?

— Ти прийняв її. І ти прийняв правду, — хлопчик говорив спокійно, але з певністю. — Це означає, що вона більше не була частиною цього місця. Вона була ув'язнена тут тільки тому, що ти не міг її відпустити.

Габріель нічого не сказав, але щось усередині нього хитнулося, ніби невидимий механізм у його свідомості зрушився з мертвої точки.

Він зціпив зуби і кинувся до виходу.

Вони бігли вниз по сходах, їхні кроки глухо відлунювали в порожньому будинку. Темні коридори промайнули повз них, старі стіни, здається, трохи здригалися, ніби будівля була живою і відчувала їхню втечу.

Коли вони дісталися дверей, Габріель рвучко смикнув ручку.

Нічого.

Він смикнув ще раз, сильніше.

— Давай! — гаркнув він, відчуваючи, як нетерпіння перетворюється на гнів.

Сапфір, важко дихаючи, обвів поглядом приміщення, і його очі раптом різко зупинилися на темному кутку біля стіни.

— Гейб, — його голос був напруженим.

Габріель повернув голову.

Хлопчик дивився на вузькі, майже непомітні сходи, що вели вниз. Вони були в тіні, і на них лежав шар пилу, але здається, що нещодавно їх хтось зачепив — на деяких щаблях було видно сліди.

— Що там? — запитав Габріель, стискаючи кулаки.

Сапфір повільно проковтнув, ніби намагаючись оцінити власні відчуття.

— Не знаю, але... може, там є вихід.

Габріель перевів погляд знову на двері, а потім на ці сходи.

Довіритися?

Так.

Вибору не було.

— Тоді йдемо, — сказав він і ступив у темряву, що чекала на них унизу.

Сходи були вузькими, вогкими, і кожен їхній крок лунав у задушливій темряві, ніби сам простір нашіптував їм слова застереження. Кам’яні стіни, що тулилися з обох боків, дихали сирістю, і повітря, важке, насичене невидимими спогадами цього місця, змушувало Габріеля тримати рот напіввідкритим, намагаючись не вдихати його занадто глибоко.

— Нам треба йти вперед, — тихо промовив Сапфір, його голос звучав приглушено, немов саме повітря придушувало будь-який звук.

Габріель лише кивнув у відповідь, знаючи, що хлопчик, попри свою таємничу природу, досі не підводив його. Він не мав жодного іншого орієнтира в цьому похмурому лабіринті, і тому довіряв Сапфіру більше, ніж власним інстинктам.

Світло від входу, що слугувало їм останнім притулком звичних відчуттів, поступово слабшало, зменшувалося до тьмяного відблиску, а потім і зовсім зникло, залишивши їх сам-на-сам із суцільною темрявою.

Чорнильна пітьма була настільки густою, що Габріель не міг розрізнити навіть контурів власних рук, витягнутих перед собою. Його зіниці розширилися до межі, але це нічого не змінило—світ більше не мав форми, лише відчуття руху, запаху, дотику.

Він простягнув руку вперед і наткнувся на плече Сапфіра. Той завмер на секунду, а потім легенько штовхнув його у відповідь, ніби намагаючись заспокоїти: я тут.

Габріель важко ковтнув.

— Ми точно йдемо правильно?

— Так, — впевнено відповів хлопчик.

Його голос лунав так само чітко, ніби темрява не мала влади над ним.

— Як ти можеш бути таким упевненим?

— Просто знаю, — відповів Сапфір, його фігура ковзала попереду, майже нечутно.

Габріель не став сперечатися.

Він ступав обережно, руками торкаючись холодних вологих стін, щоб не втратити орієнтацію. Поверхня була нерівною, грубою, місцями слизькою, що змушувало його здригатися від кожного незнайомого дотику.

Їм залишалося йти лише вперед.

У цій пітьмі, позбавленій будь-якого орієнтиру, кожна секунда тягнулася, здавалося, вічність. Габріель уже не був певен, скільки вони йдуть—кілька хвилин чи годину.

Простір навколо них дихав.

І Габріель був майже впевнений, що темрява щось приховує. Щось стежить. Чекає.

Сапфір різко зупинився, витягнувши вперед руки, і його пальці натрапили на щось тверде.