Сапфір більше не посміхався. Його обличчя, завжди живе й емоційне, тепер здавалося неживим, закам'янілим, наче чужим. В очах хлопчика більше не було звичної грайливої іскри — тільки холодне, майже байдуже розчарування.

— Все просто, Гейб, — голос Сапфіра звучав рівно, але в ньому відчувалася загроза, схована за зовнішнім спокоєм. — Або ти слідуєш за мною, або залишаєшся тут. Назавжди.

Це не було питанням. Це був вирок.

Габріель відчув, як його пальці мимоволі стиснулися в кулаки. Він не знав, що саме змушувало його вагатися — сам Сапфір чи це місце, що продовжувало плести довкола нього павутину сумнівів.

— Якщо ти справді частина мене, то ти маєш розуміти мої сумніви, — сказав він нарешті, його голос звучав жорстко, але в глибині було щось ламке, щось, що він намагався сховати навіть від самого себе.

Хлопчик нахилив голову набік, немов уважно вивчаючи його.

— Розуміти — не означає приймати, — Сапфір знизав плечима, але в його голосі було щось нове. Холод. Відстороненість.

Габріель перевів погляд на потріскану підлогу. Його груди здавилися важкістю, від якої було важко дихати.

— Важко довіряти, коли навколо всі брешуть, — тихо вимовив він.

Сапфір мовчав.

Габріель повільно підняв погляд і зустрівся з його очима. І раптом хлопчик... усміхнувся. Але ця усмішка була іншою — не насмішливою, не грайливою. У ній було щось болюче, щось гірке, щось... страшне.

— І все ж ти мусиш зробити вибір, Гейб, — його голос став тихішим, але набув ваги, від якої повітря навколо здавалося густішим. — Бо якщо не ти, то вибір зробить хтось інший.

У Габріеля здригнулися пальці.

Його інтуїція кричала.

Щось було не так.

Щось було дуже не так.

Але питання було іншим: чи не запізно він це зрозумів?

Габріель ще мить стояв, дивлячись на хлопчика, намагаючись відчитати найдрібніші зміни в його виразі, найтонші нотки в голосі. Йому здавалося, що цей момент — найважливіший у всій цій проклятій грі, і якщо він оступиться, якщо зробить щось не так, все піде зовсім не за його правилами.

Він ковтнув повітря, змусив себе розслабити плечі й видихнув, додаючи у голос знайому, майже братерську насмішку:

— Гаразд, камінчику, ти й справді маєш рацію. Я просто вже дурію від усіх цих загадок, тому й так повівся. Вибач мене.

Сапфір моргнув, а потім — різка, майже непомітна зміна. Напруга, що здавалося осіла в кожному вигині його маленького тіла, розчинилася, розпалася, наче тінь, що відступила перед світлом. Він знову став тим самим, яким його пам'ятав Габріель: пустотливим, щирим, майже наївним.

Його губи розтягнулися в радісній усмішці, і він заплескав у долоні, ніби вони щойно обговорили якусь веселу дитячу гру.

— Оце інша справа! — весело вигукнув він, його голос знову наповнився безтурботністю. — Я вже подумав, що ти остаточно з'їхав з глузду, Гейб.

Габріель легко посміхнувся у відповідь, хоча всередині нього щось хижо вичікувало, щось зосереджено аналізувало кожен його рух. Це була гра, і він тепер грав її на рівних. Йому потрібно було бути поряд, стежити, слухати, знаходити щілини у цьому хаосі, що огорнув його.

А поки що — підтримувати цю виставу.

— То що далі, о мудрий і всемогутній? — запитав він, наслідуючи легковажний тон хлопця.

Сапфір знову хихикнув, але вже не так напружено, як раніше.

— Нам слід повернутися на другий поверх, — заявив він, кидаючи на нього змовницький погляд. — Схоже, там захована якась загадка. Я певен, те шепотіння натякало нам саме на це!

Габріель кивнув.

Він не знав, що саме чекає на них нагорі, але він мусив це дізнатися. І якщо для цього потрібно було грати за чужими правилами — що ж, він був готовий.

Сходи, вкриті товстим шаром пилу, знову приймали їхні кроки. Кожен їхній рух здіймав легку хмару пороху, що повільно осідав у густому повітрі, немов сам будинок реагував на їхнє повернення.

— Я чув голос Меліси на другому поверсі, — сказав Габріель, намагаючись вимовити це буденно, ніби це не було чимось дивним чи лякаючим.

Сапфір, що до цього безтурботно піднімався сходами, різко зупинився, його дитячі риси спохмурніли.

— Ти впевнений? — запитав він, але в його голосі не було недовіри. Скоріше, обережність.

Габріель кивнув.

Сапфір на мить замислився, очі його зблиснули розумінням.

— Це варто перевірити, — промовив він, і його голос звучав трохи серйозніше, ніж зазвичай.

З кожним їхнім кроком вгору атмосфера будинку змінювалася. Щось у його повітрі стало легшим, майже невагомим, ніби присутність Сапфіра відганяла найгірші прояви цієї зловісної пустки. Шепотіння, що раніше билося об стіни, мов приглушені крики привидів, тепер зникло, залишивши по собі хіба що тривожну порожнечу. Але щось усе ж залишилося — слабкий, невидимий вітерець, що ніби пробирався між стін, ковзаючи по підлозі, холодний, мов дотик чогось не зовсім живого.

Коли вони дісталися другого поверху, знайомий коридор розкрив перед ними свої довгі, затінені обійми.

Все залишилося таким, яким Габріель бачив його вперше. Червоний килим, що простягався від сходів до самого кінця коридору, ніби згусток засохлої крові, здавався ще темнішим, ще важчим. Стіни, обтягнуті вигорілими шпалерами, всіяні тріщинами, що нагадували розірвану шкіру. Важкі портьєри на високих вікнах ледь ворушилися від того дивного протягу, що не мав видимого джерела.

І, звичайно ж, портрети.