Глава 6: Щасливі спогади

Чоловік і хлопчик провели в печері кілька днів, хоча точно сказати, скільки саме часу минуло, вони не могли. Без сонця чи зір, єдиним джерелом світла залишався камін, що своїм тьмяним теплом розмивав густу темряву. Перші дні вони ревно обшукували кожен куточок печери, заглядали у шухляди, торкалися кам'яних стін у пошуках прихованого механізму або потаємних дверей. Але коли нічого не знаходили, відчай почав накривати їх, немов важка ковдра. Єдиним, що лишалося їм, було раз за разом перечитувати викарбуваний на стіні загадковий напис.

Вірш здавався простим, навіть наївним, і водночас — недосяжно загадковим. Вони знали його напам'ять, повторюючи кожне слово, намагаючись вловити прихований сенс. Сапфір, який завжди здавався більш легковажним і енергійним, нарешті заговорив про свої здогадки. Його голос тремтів від захоплення, але приховував під цим ледь помітну тривогу.

— Подумай сам, — сказав він, дивлячись на Габріеля широко розплющеними очима. — Що роблять люди, коли з ними стається щось жахливе? Вони ховаються. У своїх думках, фантазіях, у місцях, які здаються безпечними. Це людська природа.

— Можливо, ти маєш рацію, — пробурмотів Габріель, але його голос звучав злегка відсторонено. — Та як це пов'язано з печерою?

Сапфір підвівся, жестикулюючи руками, ніби намагався розігнати густу атмосферу навколо.

— Що, як ти сам не хочеш залишати цю схованку? Що, як вона тримає нас тільки тому, що ти їй це дозволяєш? — Його голос прозвучав наполегливо, майже звинувачувально.

— Але я шукаю вихід разом із тобою! — вигукнув Габріель, відчуваючи, як його терпіння починає випаровуватися. — Чому б мені хотіти залишатися тут?

Хлопчик скептично зітхнув і, нахиливши голову, дивився на Габріеля з певною часткою жалю.

— Зовні тебе чекають твої страхи, — тихо, але вагомо промовив Сапфір. — Усі твої найбільші болі, найглибші сумніви, найважчі спогади. І вони тільки й чекають, щоб поглинути тебе повністю. То скажи, хіба це не привід залишитися тут?

Габріель відвів погляд, не маючи що відповісти. Його рука машинально торкнулася прохолодної кам'яної стіни, ніби шукаючи в ній підтримки. Слова хлопчика, хоч і злили його, таємно запали в душу. Чи справді він сам створив цю пастку? Чи це його підсвідомість оберігає його від світу, в якому біль здається нескінченним?

Сидячи на краю старого дивана, він вдивлявся у вогонь, спостерігаючи, як язики полум'я ліниво танцюють у каміні. Перед його очима поставали події, що трапилися за час експерименту. Він усвідомив, що жодного разу не зміг протистояти своїм страхам. Усі ці чудовиська, що з'являлися на його шляху, були лише уламками його власної душі — спотвореними, травмованими, забутими частинами. І кожного разу він тікав. Тікав доти, доки не опинився тут, у місці, яке гарантувало безпеку, але водночас позбавляло його сили рухатися вперед.

— Що, якщо ти маєш рацію, — прошепотів він, не відриваючи погляду від вогню. — Можливо, я сам загнав нас сюди, бо... бо боявся знову відчувати.

Сапфір мовчав, зважуючи почуте. Він завжди був мудрішим, ніж його зовнішність і вік могли видати.

— Знаєш, — промовив хлопчик, лягаючи на свій матрац. — Можливо, ти боїшся не лише своїх страхів. Можливо, ти боїшся, що вони назавжди залишаться сильнішими за тебе. Але ж це не так. Правда?

Габріель не відповів. Лише мовчки кивнув, продовжуючи вдивлятися у темряву, яка густо огортала печеру. Камін потріскував у своєму неквапливому ритмі, кидаючи тепле світло на стіни. Химерні тіні роїлися навколо, утворюючи обриси, що нагадували фантастичних істот. Чоловік був мов зачарований цим тихим, але водночас неспокійним видовищем.

Сапфір, знесилений безрезультатними пошуками розгадки, з шумом впав на своє ліжко. Здавалося, хлопчик одразу заснув, але Габріель, занурений у власні думки, не помічав цього. Його погляд блукав по стінах, і в його свідомості почало вимальовуватися щось важливе.

Раптом він підійшов до напису на стіні й повільно прочитав його вголос, неначе смакуючи кожне слово:

«Як схочеш втекти, все змінити враз,
Скеруй думки, як лине час назад.
Згадай, де радість ховалася в грі,
Несов лиш трохи, та щастя – тобі.»

Габріель застиг, відчуваючи, як його серце починає битись швидше. Він не міг стримати усмішки, яка з'явилася на його обличчі. Відповідь була очевидною, настільки простою, що здавалась майже насмішкою.

— Сапфіре! — вигукнув він, не стримуючи радості. — Я зрозумів, як вибратися!

Хлопчик миттєво схопився з ліжка і підбіг до нього, широко розплющивши очі. У їхніх глибинах читалася надія, змішана із недовірою.

— Що ти зрозумів? — запитав він, ковтаючи повітря.

Габріель повільно заговорив, ніби роздумуючи вголос:

— Якщо виходити з твоїх слів, ця печера тримає нас через мій страх. Страх знову зустрітися з болем, із темрявою, яку я не можу подолати. Але тут... — він вказав на напис. — Тут усе прямо сказано: потрібно заглянути в минуле, згадати щось, що приносило радість. Це єдиний ключ.

Сапфір нахмурився, скептично спостерігаючи за чоловіком.

— Просто згадати радісну подію? Це звучить занадто легко... — він пирхнув, але його голос зрадливо тремтів, натякаючи на приховану надію.

— Але ж іноді найпростіші речі — найскладніші, — тихо відповів Габріель. — Подумай, наскільки важко буває знайти світло в темряві, коли тебе охоплює відчай.

— Гм... Можливо, ти маєш рацію, — пробурмотів Сапфір. Його погляд ковзнув до напису, і він мимоволі прочитав останні рядки:
— «Скеруй думки, як лине час назад... Згадай, де радість ховалася в грі...»
Хлопчик задумався, а потім кивнув: — Добре, спробуй. Що ти згадуватимеш? Що приносило тобі радість?

Габріель на мить застиг. Його погляд став глибоким і задумливим, ніби він намагався дотягнутися до чогось у віддалених куточках пам'яті.

— Є одна річ... — прошепотів він, опускаючи голову. — Але це буде нелегко.