Глава 5: Непроглядна темрява

Світло охопило весь ліс, перетворивши його на світляний хаос. Габріель і Сапфір бігли, тримаючись за руки, відчайдушно долаючи рекордні відстані. Їхні серця стукали в унісон із тупотом ніг, а в грудях палало бажання втекти. Вони мчали, не зупиняючись навіть на подих, але світло за ними наростало, наче полум'я, готове поглинути все на своєму шляху.

Габріель на ходу витягнув з кишені пом'яту карту, на якій тремтячою рукою вказав напрямок. Прямо попереду окреслювалися обриси гір, а біля їхнього підніжжя виднівся напис: «Печера». Чоловік стиснув руку хлопчика ще міцніше й, ледве приховуючи страх, кинувся до цього єдиного шансу на порятунок.

Крижаний вітер рвався в обличчя, шматуючи шкіру, а холод жалив щоки Сапфіра, змушуючи його схлипувати. Нарешті, вони дісталися гір, але, оглянувшись довкола, не помітили й натяку на схованку. Лише каміння, похмурі скелі й густий іній на голих гілках.

— Це марно! — майже плакав Сапфір, падаючи на коліна.

— Ні, ми маємо знайти це місце! — відповів Габріель, хоча в його голосі вже звучав відчай.

— Я думаю, — раптом сказав Сапфір, глибоко вдихнувши, — що ця печера прихована. Нам треба шукати не звичайний отвір у скелі, а щось... незвичне.

Габріель втупився у величезну кам'яну стіну, намагаючись зрозуміти, що ж тут «незвичне». Його думки хаотично носилися в голові, але врешті він згадав слова Карли Вайсс. «Керований сон. Свідомий розум — ключ.»

— Що, якщо я... створив це місце? — пробурмотів він, скоріше до себе, ніж до хлопчика.

— З чого ти так вирішив? — недовірливо перепитав Сапфір, стискаючи кулаки. — Це твій світ, але, здається, він керує тобою, а не ти ним!

— Може й так, але ця схованка... вона створена спеціально для нас. Це місце тут не випадково.

Сапфір мовчав, покусуючи губи, але зрештою кивнув:

— Гаразд. Спробуй уявити, яким міг би бути вхід.

Габріель заплющив очі, уявляючи. У його розумі з'явилося щось просте, майже банальне: самотня гілка, яка видається дивною на тлі осіннього листя. Він бачив, як під час дотику до неї вхід у печеру повільно розкривається, наче завіса.

Раптом, відкривши очі, він помітив серед хвої та мертвого листя тендітну гілочку квітучої бузини. Вона була настільки яскравою й живою, що здавалося, ніби сама природа захищає її від холоду.

— Бузина... Вона не цвіте в таку пору... — прошепотів Габріель, простягаючи руку.

Його пальці обхопили гілку. У ту ж мить земля під ногами затремтіла, і, наче підкошені, вони з Сапфіром провалилися вниз. Темрява поглинула їх, а шепіт вітру згас разом із світлом згори.

Габріель та Сапфір стояли в просторій печері, де дивним чином розташувалася кімната, що була точною копією тієї, яку вони залишили в хатині. Вогонь у каміні тріщав, випромінюючи м'яке тепло, а стіни, зроблені з каменю, здавалися захисними, майже рідними.

— Вона... тепла, — з полегшенням видихнув Сапфір, простягаючи руки до вогню.

Габріель з обережністю підійшов ближче. Він провів пальцями по краю старого столу, все ще не вірячи своїм очам. Усе було тут: від потертого глечика до пледа, що колись слугував їхнім єдиним захистом від холоду.

— Це ніби місце чекає на нас, — пробурмотів він, вдивляючись у деталі.

На одній зі стін печери їх погляди привернув напис. Слова були різко вирізані в камені, але читалися легко:

«Як схочеш втекти, все змінити враз,

Скеруй думки, як лине час назад.

Згадай, де радість ховалася в грі,

Несов лиш трохи, та щастя – тобі.»

— Що це значить? — запитав хлопчик, розгублено дивлячись на Габріеля.

Чоловік провів рукою по напису, ніби намагаючись відчути його зміст.

— Це загадка. Але зараз... зараз у нас немає сил її розгадувати.

Сапфір кивнув, зітхнувши з полегшенням. Їхнє тіло було важким, а душа — втомленою.

— Можливо, ця кімната... вона створена для відпочинку. Ми можемо лишитися тут? Хоча б на ніч? — запитав він, не зводячи очей з вогню в каміні.

Габріель мовчки кивнув. Він сам відчував, що більше не зможе ступити й кроку.

Вони влаштувалися біля каміна. Сапфір загорнувся у знайомий плед на здоровому ліжку і незабаром заснув, щільно притулившись до тепла. Габріель, не відводячи очей від загадкового напису, розмірковував над його сенсом.

Печера була сповнена дивного спокою. Але десь у глибині її тіней причаїлося щось більше, ніж просто тиша.

Габріель прокручував у голові ті жахливі картини, які йому показали дзеркала. Неприємні спогади з минулого змішувалися з болісними уявленнями про майбутнє, ніби невидимі леза врізалися в його серце, позбавляючи можливості дихати. Він лежав, втупившись у кам'яну стелю, не бажаючи засинати. Його груди стискалися від невидимого тягаря, і він, не в змозі стримати емоції, беззвучно заплакав. Солоні сльози тихо стікали по обличчю, зраджуючи його внутрішній стан.

Габріель намагався не видавати звуків, щоб не розбудити хлопчика. Але кілька тихих всхлипів і шморгань, схоже, все ж таки досягли чуйного дитячого слуху.

Сапфір, спершу вагаючись, тихо підійшов до Габріеля, що лежав на старому дивані, і обережно поклав маленьку руку йому на плече. Чоловік здригнувся від несподіванки, швидко повернув голову, ніби не вірив, що хтось міг його помітити.

— Ти чого... — почав хлопчик, але запнувся, обмірковуючи, як краще сказати. — Чого ти такий засмучений?

Габріель миттєво витер великою рукою сльози, що стікали по щоках. Він намагався зробити невимушений вираз обличчя, але це лише підкреслило його втомлені очі та напружені губи.

— Це через ті спогади... що показали тобі дзеркала? — запитав Сапфір майже пошепки, боячись ще більше поранити Габріеля.