Глава 4: Дзеркала страхів

Тишу нічного лісу розірвав пронизливий крик. За ним послідувало гучне тупотіння, немов хтось у паніці намагався втекти. Габріель, ще не бажаючи прощатися з короткочасним спокоєм, лише на мить розплющив очі, але швидко заплющив їх знову, намагаючись відгородитися від навколишнього хаосу.

— Прокидайся! Нумо, вставай! — роздратований голос хрипко пролунав зовсім поруч, і сильний поштовх вивів чоловіка зі стану напівдрімоти. Габріель стрепенувся, різко сівши. Його погляд, розмитий від сну, наштовхнувся на хлопчика, що тривожно дивився на нього.

— Що сталося? — пробурмотів чоловік, голос його ще був глухим від недавнього сну.

— Щось іде. Я відчуваю його злі наміри, — Сапфір насупився, блискаючи очима. — Це місце більше не захистить нас.

Габріель кліпнув, намагаючись осмислити слова хлопця. Здавалось, він був радше наляканий, аніж розумів, що відбувається.

— І що ж нам робити? На дворі ніч. Це не може бути безпечним, — пробурмотів він, відчуваючи, як холод проникає у його голос.

— Вибору немає. Ми маємо тікати, — хлопчик вже почав поспіхом збирати речі. Маленький рюкзачок швидко наповнився печивом, цукерками й консервами.

Зметикувавши, Габріель теж кинувся до пошуків. Його увагу привернув старий коричневий портфель, що лежав у кутку. Він схопив його, відкрив і, побачивши вміст, здивовано вигукнув.

— Що там? — миттєво відреагував Сапфір, підскочивши до чоловіка.

— Карта! — вигукнув Габріель, витягуючи пожовклий шматок паперу. Розгорнувши її, вони побачили схематичне зображення лісу з позначкою будинку і написом «Перша схованка». Нічого більше. Лише ліс.

Раптом чорна пляма почала швидко розповзатися від краю карти, рухаючись до позначеного будинку. Обидва застигли.

— Це показує наше місце! — вигукнув Габріель. Його голос затремтів від усвідомлення. У ту ж мить повітря розітнув моторошний гул, подібний до ревіння незримого звіра. Вітер хлинув у хатину, розбиваючи шибки, меблі скреготали, наче хтось їх тягнув до центру кімнати.

Щось гримнуло у двері. Габріель метнувся до них, намагаючись відчинити, але вони не піддавались.

— Дерево? Вітер? Що за чортівня?! — він повторно штовхнув двері всім тілом, проте марно.

— Ми маємо вилазити через вікно! — вигукнув Сапфір. Габріель, не зволікаючи, підняв хлопця й допоміг йому вибратися через розбите скло.

Він спробував пролізти слідом, але вузька рама й уламки скла впивалися в його тіло, дряпаючи й рвучи шкіру.

— Швидше! Це вже тут! — голос Сапфіра був сповнений відчаю.

Габріель зібрався з силами, і, ігноруючи біль, протиснувся крізь вікно. Його руки й ноги були вкриті порізами, кров змішувалася з брудом, але це вже не мало значення. За їхніми спинами щось виривало двері з коренем. Пітьма, немов жива, заповзала у хатину, стискаючи її у своїх чорних обіймах.

Опинившись зовні, Габріель схопив хлопчика за руку.

— Біжимо, — коротко кинув він, і вони зникли у нічному лісі, де за кожним деревом чатували тіні.

Гілки дерев безжально дряпали обличчя, залишаючи червоні подряпини, а коріння виступало підступними пастками на кожному кроці. Тінь лісу, раніше мовчазна й байдужа, тепер, здавалося, ожила, перетворившись на щось зловісне, що переслідувало їх.

Габріель на мить оглянувся назад, і його серце завмерло. Позаду, там, де стояла хатина, палав вогонь, але це було не просто полум'я — чорний туман піднімався над будівлею, окреслюючи щось, що нагадувало примарний силует. На мить йому здалося, що це було обличчя, яке жахливо всміхалося, немов насолоджувалося їхнім страхом.

— Ні, це не може бути... — прошепотів Габріель, але одразу ж відвернувся, змушуючи себе дивитися лише вперед.

Він побачив, як хлопчик важко хекає, ледве переставляючи ноги, його сили явно вичерпувались. Габріель, не вагаючись, схопив його і закинув на спину.

— Гей! Ти що робиш?! — обурений голос хлопчика лунав тонко, але в ньому вже не було впевненості, лише виснаження.

— Ти надто повільний! Якщо ми не поспішимо, нам не врятуватись. Тримайся міцно і... не дави мені на шию! — суворо кинув чоловік, особливо наголосивши останню фразу.

Сапфір буркнув щось невдоволене, але обійняв Габріеля за плечі. Чоловік кілька разів підстрибнув, перевіряючи рівновагу, і щодуху помчав вперед.

Він не бачив дороги, не бачив, що коїться позаду, він біг наосліп, керуючись лише інстинктом. У голові звучала безкінечна молитва про порятунок. Серце калатало у грудях, а кожен вдих палив горло, та він не зупинявся.

Раптом його думки заполонило одне слово: «Експеримент».

Спогади, які він намагався витіснити, нахлинули хвилею. Габріель побачив, як його тіло підключали до датчиків, як холодна стерильна голка впивалась у його руку, вводячи невідому речовину. Він згадав обличчя лікарки — беземоційне, відчужене, її голос, який казав щось про межі людської свідомості.

До цього моменту він губився у здогадах: чи це сон, чи марення, чи, можливо, покарання за гріхи, яке йому належало відбути у цьому моторошному світі. Але тепер він був певен. Це — його свідомість. Увесь цей світ, усі жахи, що переслідували їх, були породженням його власного розуму.

І якщо це справді так, то тіні, які зараз були зовсім поруч, — це він сам. Його страхи. Його вина. Його провина.

— Це моя кара, — видихнув Габріель, відчуваючи, як мороз проходить по спині.

Сапфір, почувши його слова, підняв голову й мовив:

— Що ти сказав?

Але чоловік лише стиснув зуби й побіг ще швидше. У темряві не було ні початку, ні кінця. Тільки безжальні тіні й їхній невидимий подих, який ставав усе ближчим.

Коли відчуття небезпеки трохи ослабло, а тіні, що слідкували за ними, нарешті відступили, Габріель уповільнив біг. Перейшовши на повільну ходу, він жадібно хапав повітря ротом, відчуваючи, як груди стискає виснаження. Кинувши погляд на хлопчика на своїй спині, він помітив, як налякані очі все ще блищать у напівтемряві. Не бажаючи турбувати малого, Габріель вирішив не опускати його на землю й продовжував нести, попри втому, яка гуділа в кожному м'язі.