Глава 3: Знайомство з провідником

Яскраві спалахи боляче сліпили Габріеля, доки той судомно стискав руку хлопчика, ніби це єдине, що утримувало його у цьому світі. Чомусь, всупереч логіці, він вірив: це його врятує. Вогонь оточував їх, його язики піднімалися вище, але не обпалювали шкіру. Полум'я лише гріло, як старий друг, що намагається нагадати про себе. Навколо миготіли розмиті картини, а яскраві спалахи світла химерно викривляли простір. Габріель майже втратив зв'язок з реальністю, коли у його голові прозвучав голос — голос хлопчика.

— "Ти мусиш згадати, що сталося з тобою у той день, коли ти почав боятися вогню!" — голос був різким, наче лезо, що розсікло темряву його думок.

Габріель здригнувся, його серце завмерло. Здивування скувало його, змішане з нерозумінням, як це могло допомогти. Він відкрив рота, щоб запитати, але голос продовжував звучати, пробиваючись крізь хаос:

— "Згадай той день, і ми врятуємось!"

Стиснувши губи, Габріель напружив пам'ять, намагаючись знайти відповідь серед уламків минулого. Він розумів, що цей страх завжди був з ним, але причина здавалася загубленою. Ось, перед його внутрішнім поглядом з'являється образ барбекю з колегами, де він ухилявся від найменшої взаємодії з грилем. У наступному спогаді він бачив себе в таборі під відкритим небом, де інші хлопці розташувалися навколо вогнища, а він тримався на безпечній відстані. Усі ці моменти знову і знову нагадували йому про його страх, але не про його походження.

— "Заглянь у дитинство!" — знову пролунав наказливий дитячий голос, що відлунювався у його голові, мов грім у порожній кімнаті.

Габріель напружився ще сильніше, змушуючи себе копати глибше у пам'яті. І тут перед ним почали розгортатися фрагменти давно забутих днів. Маленький Габріель грався зі своїм ведмедиком — старим і пошарпаним, але надзвичайно дорогим його серцю. Цей плюшевий друг був його супутником у всьому: на риболовлі, у футболі, у вечірніх пригодах на задньому дворі. З часом іграшка перетворилася на брудну, розтріпану ганчірку, але для хлопчика вона залишалася незамінною.

Той день, як виявилося, був вирішальним. Маленький Габріель вирішив врятувати улюбленця від жалюгідного вигляду, випрати іграшку власноруч. Але його дитяча спроба порятунку перетворилася на катастрофу: вода й мило лише погіршили стан ведмедика, перетворивши його наповнювач у збитий ком. І тоді, у своїй наївності, хлопчик узяв мамин фен, увімкнув його на максимальну потужність і, думаючи, що допоможе, почав сушити ведмедя.

Часу знадобилося зовсім мало, щоб запах горілого проник у повітря, а тонкий димок почав підніматися з іграшки. Проте Габріель, занурений у своє завдання, не звертав на це уваги, поки фен не почав іскрити. Спалах! І переляканий хлопчик кинув усе та вибіг з кімнати, шукаючи маму. Доки він знайшов її, його маленька кімната вже була у вогні. Полум'я жадібно пожирало його світ, а мати, вирвавши сина з палаючого дому, вперше кричала на нього так, як ніколи раніше.

Її очі, повні відчаю, і потріскані від тяжкої праці руки назавжди врізалися в пам'ять. Габріель, згорьований, дивився на матір і відчував, що втратив щось більше, ніж ведмедика. У той день він утратив віру в себе та любов матері — чи так йому тоді здалося. Полум'я стало для нього символом не лише руйнування, а й болю, провини, невиправної втрати.

Реальність знову накрила його, наче крижана хвиля. Спалахи світла змінилися безмежною темрявою, і голос хлопчика пролунав знову, м'якіше, майже співчутливо:
— "Ось воно. Ось, що тебе сковує. Але це не твоя провина, Габріелю. Час повернути собі силу."

Тепло долоні хлопчика в його руці стало сильнішим, майже пекучим. Полум'я навколо затихло, ніби прислухалося. Габріель зрозумів: все залежить лише від нього.

Страх відступив, коли Габріель зрозумів: він більше не боїться. Ті темні відголоски минулого, ті миті, коли він відчував себе винним у всьому, розтанули, як туман на світанку. Тепер він бачив: усе це було лише частиною його шляху. Той перший спалах страху, коли він був ще дитиною, і коли все здавалося безнадійним — більше не існував. Він перестав запитувати себе "чому?", бо зрозумів: у всьому, що відбувалося, немає провини. Він не винен. І це прозріння принесло спокій. Відчуття важкості зникло, та біль за муки матері все ж залишався.

Коли Габріель оглянувся, він знову опинився в тому ж місці — у старій хижі, де все виглядало спокійно. Біла кімната, що ще кілька миттєвостей тому здавалася холодною і не гостинною, зараз була затишною і знайомою, мов те місце, де він завжди мав бути. Вогнище не било полум'ям у темряву, а палахкотіло помірковано, відкидаючи м'яке світло, що танцювало на стінах.

Габріель повернув погляд до хлопчика. Той стояв поруч, його маленькі руки все ще міцно тримали його, але не з тією ж напруженістю, як раніше. Зараз вони були єдиними союзниками, що рухаються вперед через неясний і трохи містичний простір. Хлопчик дивився на нього серйозно, але в його очах не було страху, а тільки ніжне розуміння.

— Тепер ти зрозумів? — його голос був спокійним, як лагідний вітер, що шепоче у вухо.

Габріель кивнув, не знаходячи слів, але в його очах була глибока вдячність. Це був момент, коли він відчув, що більше не сам, що не має потреби боротися з тінями своїх минулих помилок. Все тепер ставало чіткішим, ніби темні хмари розходилися, залишаючи лише ясне, безхмарне небо.

— Ми вийшли з пастки, Габріелю. — тихо сказав хлопчик. — Ти вільний.

І тут, на межі туманного світу і реальності, вони знову стояли, де все починалося — серед тіней та вогню, але тепер без страху, без болю. І Габріель нарешті відчув, як важка завіса минулого, що закривала його душу, зникла. Тепер він був вільний, а його серце билося без тіні страху, без відчуття вини, серед спокою, що нарешті запанував у цій таємничій хижі, що залишалася лише свідком його змін.

Тепло, яке оточувало їх, стало настільки звичним і природним, що Габріель більше не сумнівався: якась частинка в його свідомості віднайшла свій порядок, і це було початком нового шляху.