Глава 2: Перші кроки в підсвідомість

Габріель поринув у темряву, що безжально поглинала його, наче чорна прірва. Спершу вона була пустою, але згодом почала наповнюватися кольорами, що здавались чужими і ворожими. Кожен новий образ кидав його в вир емоцій — страх, який безцеремонно стискав його грудну клітку, цікавість, що була майже нав'язливою, радість, яка розпливалася, наче щось заборонене і хворобливе. Від цього у нього в животі заворушилося, і нудота повільно підкрадалася до горла.

Він спостерігав за сценами, що виникали одна за одною, немов реальність ілюзії, розгортаючись перед ним, щоразу більш химерно. Одна з картин зупинила його, змусивши втягнути повітря — жінка з білосніжним згортком ковдри в руках. Вона стояла, співаючи колискову, знайому йому до болю. Її голос, тихий і ніжний, проникав у саме серце, змушуючи його замерти на місці. Габріель відчував, як мурашки бігають по його шкірі. Він залишався, наче зачарований, слухаючи знайому мелодію, яка більше не приносила заспокоєння, а навпаки, викликала спотворене відчуття неприємної тривоги.

Жінка підняла очі, і погляд їх перетнувся. Величезні, глибокі очі, мов чорні безодні, що поглинали його. Вони дивилися не просто на нього — вони наче проникали в його душу, відшукуючи найбільш приховані куточки. Габріель відчув, як його тіло сковує холод. Йому було важко дихати, серце билося швидше, але він не міг відвести погляду. Щось темне і невиразне тримало його, мов невидимі ланцюги.

Раптом згорток, який вона тримала в руках, почав видавати дивні звуки. Це було схоже на скрегіт зубів, на хрипи і низькі, погрозливі ричання. Невідомий холод прокрався до його спини, обпік його, і він відчув, як кожна клітинка тіла почала напружуватися. Щось було не так. Він не розумів, що відбувається, поки не побачив, як з-під краю ковдри, що ще кілька миттєвостей тому здавалась безпечною, почала капати темна рідина. Спершу це були лише краплі, але потім все посилилося — кров. Червона, жахливо червона. І кожна крапля, що падала на підлогу, залишала після себе жахливі, кроваві сліди.

Габріель застиг. Він дивився, не в змозі відвести погляд, навіть коли підлога під його ногами вже покривалася товстим шаром цієї рідини, а звук, що піднімався з ковдри, здавався оглушливим, немов вібрація в його власних кістках. Жінка, незважаючи на хаос, залишалася такою ж незворушною, її погляд не відводився від нього. Це був не погляд. Це була немовляча байдужість, що паралізувала будь-які спроби вийти з цього кошмару.

Різкий, нестерпно пронизливий визг розірвав повітря, заповнивши його до самого краю. Габріель відчув, як його серце завмерло в грудях, а біль у животі став нестерпним. Ні, він не міг більше витримати цього, але його ноги не слухалися, немов приречені стояти, як коріння дерева, закріпленого в цьому жахливому світі.

Жінка все так само пронизувала його своїм поглядом — крижаним, мов січневий вітер, і незворушним, як смерть. Її очі не просто дивилися, вони проникали в саму глибину його душі, витягуючи на поверхню його найпотаємніші страхи. Габріель відчував, як його тіло тремтить, мов осиковий лист, і кожен м'яз ніби скам'янів. Він хотів кричати, рватися геть, але натомість тільки беззвучно відкривав рота, немов риба, що задихається на суші.

Кров, багряна і густа, затоплювала кімнату. Вона не просто текла — вона жила. Її пульсація звучала в такт із власним серцебиттям Габріеля. Струмки крові стікали зі стелі, в'язалися по стінах, обіймали його ноги, залишаючи липкі сліди на шкірі. Запах металу, сирої землі та чогось старого, ледь відчутного, наповнив повітря. Він був настільки густим, що, здавалось, ось-ось задушить його.

І тоді вона засміялася.

Її сміх не належав живій людині. Це було щось древнє, глибоке, мов хрипіння вітру у старовинному лісі. Кожен звук цього сміху пробирався в його свідомість, наче сотні голок. Кімната затрусилася, стіни завібрували, і підлога під ногами почала розсипатися на дрібні тріщини. Габріель відчув, як його тіло обхоплює панічна холодна хвиля.

А істота в руках жінки завила. Її крик був жахливим, немов суміш дитячого плачу та реву дикого звіра. Це не могло бути дитиною. Це було щось інше. Щось, що не мало права на існування. Крик був настільки пронизливим, що здавалось, ось-ось розірве його барабанні перетинки.

Габріель нарешті зібрав залишки своїх сил і кинувся до дверей. Його руки намацали холодну металеву ручку, і в ту ж мить жінка припинила сміятися. Її голос, глибокий і крижаний, пролунала пісня, мов відлуння в порожній безодні:

— "Коли загине світлий день,
І ніч здолає світ як тінь,
Не май надії, не втечеш,
Бо дух знайде тебе, хоч де б ти йдеш.

Почути подих зможеш мій,
Відчує запах — ти вже свій.
Сховайся, хоч де схочеш ти,
Та в серці тьму вже не зупинити..."

Слова звучали, наче прокляття, що в'їдається в кожну клітину його тіла. Габріель відчував, як його ноги підкошуються, але страх змусив його смикнути двері й вирватися з кімнати. Він знову впав у темряву, яка затопила все довкола. Коли він озирнувся, то побачив, що жінка і кімната зникли, немов їх ніколи й не було. Але її пісня — ці слова-відлуння — продовжували звучати в його голові, повторюючись знову і знову, як зловісний шепіт з іншого світу.

Габріель стояв посеред густого лісу, де кожен звук зливався з непроглядною темрявою, що ховалася між деревами. Високі стовбури здіймалися, наче колони безкінечного собору, а гілки, заплутані між собою, не пускали майже жодного променя сонця. Він помітив витоптану доріжку десь попереду, але тіло, виснажене від пережитого, просто підкосилося, і він звалився на землю, судомно вдихаючи холодне, вологе повітря.

Кожен ковток здавався важким, немов у легенях оселилася вага самого лісу. Свідомість на мить затьмарилася, його очі плавали в темряві, а серце калатало так швидко, що, здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Габріель відчув, як його тіло вкривалося липким потом, а земля під ним почала здаватися живою, мовби вона підповзала ближче, щоб обійняти його.