Глава 1: Початок експерименту

Важкі краплі дощу барабанили об кам'яні мури міста, створюючи холодний, ритмічний акомпанемент до сцени, що розгорталася під похмурою завісою неба. Вуличні ліхтарі відбивалися в блискучих калюжах, а далекі звуки автомобільних сирен розчинялися в шумі дощової симфонії.

Чоловік у капелюсі, сірому пальті й окулярах стояв під навісом, неквапливо вдихаючи аромат міцної сигари. Його постать залишалася нерухомою, контрастуючи з хаотичною метушнею навколо, де перехожі квапливо перебігали в пошуках укриття від негоди.

Холодні блакитні очі, що виглядали з-під густого, темного, кучерявого волосся, яке вперто спадало на обличчя, здавалися сталевими лезами, які безжально прорізали кожен рух натовпу. Цей погляд - суворий, майже презирливий - був схожий на вирок, винесений суддею, втомленим від безглуздя й метушні людської діяльності.

Він сперся на стіну, хмуро розглядаючи, як дрібні постаті - людська юрба - квапливо шмигали під дощем, створюючи навколо метушливий, нервовий гармидер. Чоловік ненавидів такі сцени. Ще кілька хвилин він залишався нерухомим, аж поки біля узбіччя не загальмував жовтий автомобіль таксі. Викинувши недопалок сигари просто на мокру бруківку, він мовчки сів на заднє сидіння.

- Куди прямуємо? - весело спитав таксист, окинувши його поглядом через дзеркало.

- До інституту Святої Анни, - коротко відповів пасажир, одразу відвертаючись до вікна.

Дорога минула в цілковитій тиші. Вийшовши з машини, чоловік впевнено попрямував до входу у відділення "Експериментальної медицини". Там на нього вже чекав нервовий, трохи розгублений асистент головного лікаря - Лукас Браун.

- Ви Габріель Ноктіс? - заторохкотів асистент і, після підтверджувального кивка, продовжив: - Ми чекали на вас ще зранку! Сподіваюся, у вас була поважна причина запізнитися на три години?

- Я хотів перекурити наостанок, - недбало і трохи зверхньо відповів Габріель, злегка нахмурившись. Його холодний погляд пройшовся по Лукасі з голови до ніг, ніби оцінюючи його. Здавалося, це був не чоловік, а експонат, який варто було оглянути, але не більше.

Лукас ковтнув клубок у горлі. Відповідь містера Ноктіса здалася йому вкрай образливою. Молодий асистент був ображений і спантеличений, але все ж зумів зберегти хоч якусь професійну витримку.

- Прошу, ходімо, - буркнув він, роблячи жест рукою і повертаючись до коридору.
Юнак нервово ковзав уздовж стін, намагаючись зрозуміти, що скаже головна лікарка Карла Вайсс, якщо вирішить звинуватити його в затримці гостя. У його юній голові народжувалися фантазії одна безглуздіша за іншу: від вигадок про напад з боку гостя до абсурдної ідеї раптово емігрувати до Мексики. Обличчя Лукаса було червоним, а чоло вкрите дрібним потом.

Габріель йшов за Лукасом і дивувався, як той нервово дриґався. Вони двічі повернули не туди, а сам Лукас був весь червоний і бубонів щось під ніс. Це все ще більше дратувало й без того роздратованого чоловіка.

Зайшовши до кабінету, чоловіки зіткнулися з надзвичайно недовірливим і пронизливим поглядом жінки середнього віку. Вона крутила в пальцях кулькову ручку, злегка піднявши брову, і уважно розглядала непроханих гостей.

Жінка мала кремезну статуру: широкі плечі, сильну спину й довгий, загострений ніс. Її пальці, хоча й кістляві, були довгі та вперті. Зовнішність її викликала неоднозначні відчуття. Вона була струнка, проте аж ніяк не тендітна. Примружені, схожі на котячі очі та дивовижно скуйовджена зачіска надавали їй вигляду, наче в обскубаної курки. Одягнута вона була в лікарняний халат, з-під якого виглядали широкі класичні штани й білосніжна бавовняна сорочка. Карла Вайсс більше нагадувала чоловіка, ніж жінку, - жодного натяку на жіночність.

Кабінет, у якому вона працювала, ідеально відображав її характер. Стіни сяяли бездоганною білизною, вікно було затулене ролетами, а посередині стояв масивний дерев'яний стіл. На ньому лежали лише одна ручка й два аркуші паперу - жодної зайвої деталі, жодного натяку на затишок.

- Ви повинні були прийти зранку, - крижаним голосом промовила лікарка, холодно зиркнувши на чоловіків. - У нас була домовленість. Якщо така ситуація повториться, я негайно шукатиму вам заміну.

Її погляд зупинився на колезі. Вона вп'ялася в нього очима, і, не відводячи погляду, промовила останню фразу з особливим наголосом. Молодий співробітник помітно знітився, відчуваючи загрозу. Він одразу ж почав виправдовуватися, тарабанячи слова без упину:

- Я ні до чого! Це він запізнився!
Проте його вже ніхто не слухав. Місіс Вайсс сердито цикнула, вимагаючи тиші. Вона зробила крок уперед і звернулася до іншого чоловіка:

- Перш ніж ми перейдемо до основного питання, я хотіла б обговорити з вами кілька деталей. Наодинці.
Вона кинула красномовний погляд у бік Лукаса, і той поспіхом вискочив із кабінету. Його незграбна втеча могла б видатися комічною, але начальниця була далека від гумору, щоб гідно оцінити це видовище.

Залишившись удвох, жінка дозволила собі легку усмішку, яка більше нагадувала гримасу, ніж справжній прояв тепла. Вона вказала гостю на стілець, запрошуючи сісти. Чоловік без вагань виконав її жест, опустившись у крісло. Лікарка, вмостившись навпроти, почала розмову.

- Ви перебуваєте в досить вигідному становищі, однак я наполегливо прошу вас дотримуватися угоди. У нас є чіткі терміни, і ми не можемо дозволити собі втрачати час на пошуки іншого... - вона раптово замовкла, шукаючи в голові правильне слово.

- Піддослідного, - підказав Габріель із легкою насмішкою. - Ви маєте право називати речі своїми іменами. - Він примружився, немов оцінюючи її реакцію, і додав із ноткою іронії: - На певний час я буду позбавлений багатьох благ життя. Хотів лише переконатися, що не надто нудьгуватиму під час експерименту.

Жінка коротко кивнула, не піддаючись на провокацію, і продовжила:
- Я б хотіла детальніше розповісти, що саме на вас чекає. Ми введемо вас у стан, який можна назвати "керованим сном". У цьому стані вам доведеться зіткнутися з вашими потаємними думками, страхами або спогадами. Проте ми не можемо сказати наперед, що саме ви побачите чи відчуєте. Усі деталі нам доведеться дізнатися з вашого розповіді після пробудження.