Розділ 31

Щастя в тому, щоб здаватися і бути одним і тим самим. 

(с) V – означає Вендета 

Крок. Ще один. І ще. Руки тремтять усе сильніше, але я більше не бачу необхідності це приховувати. Тут лише я та Єгор, а навіть якщо є камери, що дозволяють за нами спостерігати — начхати. Головного не приховаєш, як не намагайся.

Чортова лампа навіть тут мерехтить і деренчить. Хочеться зняти черевик і запустити в неї, розбити до біса. Щоб не дратувала. Розумію, наскільки безглуздо, але переляк сильний. Він переростає в тривогу, свербить настирливою комахою десь у районі внутрішнього вуха.

— Єгоре.

Жодної реакції. А час, відведений нам, витікає крізь пальці.

Сідаю навпочіпки, тремтячими пальцями прибираю волосся з його чола, другою рукою підіймаю підборіддя. Й одразу ж опиняюся на спині, притиснута до підлоги, а Єгор нависає зверху з божевільним виразом обличчя. Голодний стрикс. Дикий. Не тому, що неврахований, а…

— Це я.

Дивно, але страху в голосі нема.

— Яно?

Нарешті, його погляд стає більш-менш розумним. Втім, хапнути він встиг, і чималенько. Знайома слабкість у м’язах, легке запаморочення. Й обличчя Єгора вже не таке землісто-бліде, яким було, коли я ввійшла.

— Приємно, що ти мені зрадів, — спробувала пожартувати я, вивільняючись. — Я, звісно, люблю ніжніше, але й так зійде.

Єгор навіть не всміхнувся, допоміг мені підвестися, відступив до заґратованого вікна.

— Як вони… знайшли тебе? — спитав він глухо. — Він же обіцяв, що тебе не знайдуть. Не чіпатимуть!

— Він? — перепитала я і відразу здогадалася. — Віктор?

— Не можна вірити нікому з ради!

— Мене здала Альбіна. Мабуть, чекає, що піду як співучасниця. Неважливо. У неї нічого не вийде, чуєш! Я витягну тебе та Ольгу.

Єгор похитав головою, криво посміхнувся.

— Сама віриш у це? Ми з Ольгою поза законом. Таких, як я, рада терпить лише до певного часу. Поки не знайдуть зручного приводу нас прибрати. — Він зітхнув, глянув на мене якось сумно, щемливо. — Не лізь у це, будь ласка. Тепер ти не одна з них, а отже, потурання не буде.

— Сама вирішу, чи варто лізти, — уперто відрізала я. — У нас усього десять хвилин, не хочу витрачати їх на суперечки. Тобі потрібна допомога.

— Хочеш сказати, вони дозволять мені… нам…

— Та начхати мені, що вони там дозволять!

Іноді, щоб не втратити надію, достатньо одного дотику. Погляду. Видиху полегшення. Й обіймів, які раптово стають настільки тісними, що важко дихати.

— Ти виберешся, — прошепотіла я Єгору в ключицю.

— Сказав би мені хтось у минулому, що ти прийдеш мене рятувати, я б розсміявся йому в обличчя.

— А зараз?

— А тепер радію, ​​що саме ти прийшла.

Напевно, заради таких слів варто було пережити весь цей жах. Кажуть, слова не важливі, але часом саме вони здатні дістати людину з прірви.

— Я поводився, як придурок, — несподівано зізнався Єгор, злегка відсторонюючись, проводячи великим пальцем по моїй щоці. — А ти прийшла. Чому?

— Вважаю за краще не відповідати на дурні питання.

— Питання про те, чи залишишся ти зі мною, якщо раптом я все ж таки виберуся звідси, входить до категорії дурних?

— Якщо захочеш, залишусь, — пообіцяла я.

— Захочу.

— Варя померла.

Видих. Погляду він відводить, а сам такий напружений, що ось-ось вибухне. Виплесне у світ усе, що так довго накопичував. І я майже готова до цього. Майже, тому, що в нас усього десять хвилин, і мені хочеться витратити їх на близькість, а не на…

— Що ж, — безбарвно відповів Єгор і замовк.

Безжально спливали секунди. Деренчала бісова лампа. І палець Єгора пропалював дірку на моїй правій щоці. Усе ж таки складно завжди бути саме тим гінцем, який приносить лише погані звістки. А ще складніше від того, що звістки ці все ще ранять Єгора.

— Треба повідомити її батьків, щоб вони…

Він замовк.

— Я простежу.

— Дякую. Знаєш, ми завжди з нею були чужі. Я це розумів давно, а осмислив тільки тоді, коли ти на даху стояла.

— Буває…

Тиша зжерла ще пару відведених нам хвилин. А потім Єгор дивно глянув на мене і сказав:

— Я підслухав телефонну розмову Джека Вілмора з кимось з американського керівництва. Він вважає, що Світлану для експерименту обрали невипадково. Він говорив про тебе та Віктора, а смерть Світлани пов’язував із помстою тобі особисто. Як і смерть Бородіної — помстою Віктору за те, що вони…

— Були коханцями, — кивнула я. — Як і ми зі Світланою.

— Схоже, Альбіна хотіла у такий спосіб прибрати тебе.