Розділ 30

Хто, як не ти, спалить мости?

Хто ж побудує знов?

(с) Христина Соловій

Прокинулася я через те, що було жарко. І ясно. Світло проникало в кімнату через величезне панорамне вікно, стелилося паркетом і нахабно заповзало на ліжко. Біла наволочка, біле ж простирадло, яким мене дбайливо вкрили до підборіддя, чорний прямокутник плазми на стіні.

Кімнату цю я не знала, тому, прокинувшись, різко підірвалася, від чого в скронях одразу ж стрельнуло, а з горла вирвався стогін. У голові запаморочилося, у роті було сухо, і не залишало відчуття, що там напаскудити бродячі коти. Одяг просочилася потом і гидко лип до тіла. Хотілося пити та вимитися. А потім знову заснути.

Я озирнулася. Окрім ліжка, у кутку причаїлося невелике світле крісло, біля вікна стояв фікус у великій діжці. Величезна кімната, майже повністю позбавлена ​​меблів, виглядала порожньою. Стерильною.

Де я, чорт забирай?!

Переборовши слабкість, я все ж таки сіла на ліжку.

— Єгор! — покликала щодуху, але з горла вирвався глухий сип. Я закашлялася, давлячи зрадливі сльози.

Двері акуратно прочинилися, і в кімнату зазирнула велика блондиниста голова. Ігор?

— Привіт, — усміхнувся він і увійшов. — Як почуваєшся?

— Пити хочу, — скривилася я. — І штормить страшно. А загалом — непогано.

Ігор кивнув і зник за дверима. З’явився через кілька хвилин із пляшкою мінералки та мокрим рушником.

— Від таблеток поки що краще утриматися, — сказав він, сідаючи біля мене на ліжку і простягаючи воду. — Тебе кілька днів напихали кінськими дозами антидепресантів. Удар для печінки некислий, потрібно буде пройти курс реабілітації. Сьогодні прийде лікар, усе розповість та призначить лікування.

— Де я? — запитала я, насилу відриваючись від пляшки. — Що сталося?

— У квартирі Віктора. Ти знепритомніла в клубі сновидців, тебе відвезли до лікарні, звідти — сюди. Не пам’ятаєш?

Я похитала головою.

— Де Єгор?

Ігор відвів погляд, посмішка сповзла з його обличчя. У грудях гидко заскреблася тривога.

— Говори!

— Він під слідством.

— Що?!

— Ну, а чого ти хотіла? — Мене все ж вшанували поглядом — різким і непохитним. — Дикий твій покривав убивцю.

— Єгор?! Та ти зовсім здурів? Він допомагав мені весь цей час, він…

— Приховав, що Варвара Довлатова була в змові з Альбіною, — перебили мене. — Саме тому ти постраждала. Візьми ми її раніше, Морозко з Альбіною не підібралися б до тебе.

— Тоді й мене посади під слідство, — не вгамувалася я. — Я теж знала про Варю.

Ігор скривився, але промовчав.

— Послухай… Єгор розгубився тоді. Вона ж його дружина, він кохає її. Що б зробив ти, якби дізнався про таке? Йому потрібен був час, щоб усвідомити. Я його не звинувачую, жодних претензій не маю. Чому не можна його відпустити?

— Твої претензії тут ролі не відіграють. Справа набула міжнародного масштабу, американці копають глибоко, поблажливості не чекай. Думаєш, Віктору зараз легко? Його дружина теж замішана.

— Його дружина все спланувала, — поправила я. — Вона підмовила Варю, втрутила в це свого сина. Морозко обіцяла грант за те, що той прибере Бородіну. Ну й мене, хоч до мене в нього було особисте. Морозко вважає, що я вбила Алісу.

— Ніхто тебе не звинувачує, — насупився Ігор. — Тобі краще в це більше не лізти. І залишити в секреті той факт, що ти — Яна.

— Думаєш, Альбіна залишить це в секреті? Чи Морозко?

— Альбіна не погіршуватиме свою долю, — посміхнувся він. — Вона не дурепа, не втручатиме у свої свідчення ревнощі до жінки. Вона стоїть на тому, що хотіла врятувати сина — це, погодься, викликає співчуття. Морозко вже нічого не скаже. Коли його брали, він спробував одного з наших спихнути в сон, довелося вжити заходів. Тепер Морозко більше схожий на овоч, ніж на людину. Тож він про тебе тріпатися не стане. Тільки ось не впевнений щодо твого дикого та його подружки.

— Оля теж під слідством? — здивувалася я. — Ти взагалі знаєш, що їх із Єгором хотіли вбити, замінивши Варею та Гошею? Вони жертви взагалі-то!

— Твоя правда, дикі взагалі безгрішні!

— Хто займається справою? — різко спитала я. — З нашого боку? Хто допомагає американцям?

— Віктор. Його реабілітували та поновили на посаді.

— Де він? Мені треба з ним поговорити.

— Обіцяв приїхати ближче до обіду. Провідати тебе…

— Чудово.

— Яна… — Тепла рука накрила мою долоню. Очі Ігоря світилися, і я могла повірити, що він справді вважав Єгора винним. Тільки ось… Я більше не дозволю відібрати в мене хоч когось. Досить! Я і так забагато втратила. А Віктор мені дещо винен — настав час платити за рахунками. — Все владнається, ось побачиш.