Розділ 29

— Бажаю тобі стільки щастя, скільки ти заслуговуєш.

Я досі питаю себе, хотіла вона мене образити чи ні.

Мішель Уельбек

Зовсім близько капала вода — розмірено, методично, дратівливо. Губи пересохли та потріскалися. Облизуючи їх, я відчувала смак крові. У голові паморочилося. Коли я намагалася розплющити очі, нудило так, що доводилося мружитися. Страшенно хотілося пити. Було холодно та бридко.

Я лежала на чомусь твердому, чи то камінь, чи то сучок боляче впивався в спину. Руки були стягнуті мотузкою та надійно зафіксовані.

Очі я все ж таки розліпила. І з нудотою впоралася цілком успішно. Руки мої були міцно прив’язані до іржавої батареї, а мотузка виявилася занадто короткою, щоб маневрувати, але сісти вдалося. Я озирнулася.

Невелика кімната, висока стеля, сірі стіни з потрісканою фарбою. Мутне вікно й не менш каламутне небо в ньому. Тріщини на склі. Звалені в купу дерев’яні ящики в кутку. І собачий холод — при видиху з рота виривалися клуби пари.

Скільки я тут провалялася? У тонкій куртці та в джинсах із заниженою талією ризикую застудити не лише легені, а й нирки… Утім, у моєму становищі не про хвороби думати треба. Насамперед необхідно вибратися звідси та вижити. Навряд чи Альбіна збирається залишити мене в живих. Проте вбивати не поспішає. Чому?

Клацнув замок, двері відчинились, і в кімнаті з’явився Морозко.

— Отямилася, — констатували факт, підтвердивши для більшої переконливості кивком. Хоч не штовхнув і на тому спасибі.

— Ти ж знаєш, що викрадення людей карається законом? — намагаючись зберігати спокій, поцікавилася я.

— Так само, як і вбивство, — безапеляційно відповів Морозко.

Куди він хилить? Натякає, що ще одна смерть нічого не змінить? Має рацію, звісно, однак…

— Звільниш мене, замовлю слово перед радою, — пообіцяла я. Й усміхнутися спробувала, проте пересохла губа тріснула, наче перестигла слива. Виступила кров, яку я відразу злизала. Сподіваюся, він усе ж таки не вампір…

Андрій посміхнувся, відійшов до дверей і стояв деякий час, а по обличчю неможливо було прочитати жодної емоції. Він злиться? Сміється з мене? Чи обмірковує пропозицію?

— Мені казали, що ти погань, — заявив він на подив спокійно. — Але я не думав, що настільки.

— Я тебе чимось образила, — здогадалася я. — Повір, я не хотіла. Якщо поясниш…

— Ти вбила Алісу, — перебив він. — Таке пояснення влаштує?

Що? Я? Якого…

— Звідки ти це взяв? — поцікавилася я пошепки, вдивляючись в обличчя Морозка. Він явно не брехав. Справді вирішив, що я вбила її.

— Я знаю, як це працює, — криво посміхнувся він. — Це ж моя методика.

— Спосіб переселення в інше тіло відкрив ти?

— Причому давно, — кивнув він. — Щоправда, слухати мене тоді ніхто не став, відмахнулися, як від набридливої ​​мухи. А ти… здібною виявилася.

— Не я, — похитала я головою, через що нудота повернулася, й у вухах з’явилося неприємне потріскування. — Альбіна.

— Вона сказала, що ти звинувачуватимеш її. А ще що ти чудово вмієш брехати. І вмовляти. І користуватися своїми… принадами.

Останнє слово він буквально виплюнув і гидливо скривився, ніби не на ці принади він залипав місяцями. Якщо вірити Миші, Морозко закохався в Алісу. Виходить, що весь цей час він допомагав мене мучити саме через те, що вважав: я її вбила. І переконувати його, схоже, марно.

Я із силою смикнула мотузку, від чого вона вп’ялася в зап’ястя, і я скривилася від нової порції болю.

— І що тепер? Будеш мене тут тримати? А далі? Ти ж знаєш, що мене знайдуть? Тоді тобі буде непереливки, врахуй.

— Коли тебе знайдуть, я зможу довести, що ти її вбила.

— Як довести?

Він хижо посміхнувся, одразу стало зрозуміло: добра не чекай. Морозко підійшов до мене і зневажливо глянув зверху вниз. Торкнувся вказівним пальцем мого чола, і я випала з реальності.

Було темно. Волого. Смерділо пліснявою і кислим потом. Ноги потопали в чомусь в’язкому та липкому, одяг гидко обліпив тіло. Я не пам’ятала, де я перебуваю. Просто знала, що треба забиратися. Тут залишатися не можна, бо… Холодно. Бридко. І дуже хочеться побачити сонце. Потреба в теплі відчувалася гостро, майже так само, як потреба дихати. Тому, коли я побачила попереду світло, відразу ж прискорила крок.

Спалах засліпив — на мить, але й того вистачило, щоб виступили сльози. А коли очі звикли до світла, я побачила її.

Вона стояла на краю урвища й дивилася вниз. Зовсім поруч, за кілька кроків від мене. Туман лизав її босі ноги, вітер тріпав неслухняну спідницю, то піднімаючи й оголюючи округлі коліна, то сповиваючи стрункі ноги білим шовком. Пряма спина, волосся, зібране у високу зачіску, лише одне неслухняне пасмо танцювало на вітрі, ластилося до оголеної шкіри шиї та плеча.

— Світлана, — прошепотіла я, не маючи сили відвести погляду від стрункої фігури, що застигла на межі життя і смерті.