Розділ 28

Хай він буде сном, хай за моїм вікном вітром одізветься!

(с) Ілларія

Декілька кроків до дверей, натискання на ручку, коридор. Яскравий відблиск нитки Ольги. І знову стеля — ідеально рівна, біла. Приглушене світло рівномірно розтиканих ламп.

Полегшення. Ольга сиділа на підлозі, спираючись на стіну й не зводила з нас напруженого погляду.

— Вибралися, — повідомила я. Єгор відповів мені слабким потиском долоні.

Він зблід і дихав рвано, з присвистуванням.

— Привіт, — вимучено всміхнувся він до Ольги. — Де небезпека, там і ти, га?

— На себе подивися, — пожартувала вона і встала. — Маєш поганий вигляд.

— Зараз ми це виправимо, — втрутилася я і подивилася на неї. — Вийди, га?

Ольга посміхнулася, але послухалася. Навіть двері за собою прикрила, що дивно: я чекала на пропозиції залишитися і подивитися.

Я повернулася до Єгора, зловила його уважний погляд. Піднялася на ліктях і постаралася приховати хвилювання.

— Давай тобі допоможемо.

— Ти прийшла, — сказав він хрипко, ковзнув пальцем по моїй щоці.

— Прийшла, — кивнула я і посунулася ближче. Чомусь відчувала майже фізичну потребу бути з ним поряд. Знати, що він живий. Дивитися на нього, торкатися.

— Я не можу, Яно… — Єгор трохи відсторонив мене й погляд відвів. — Я ж голодний, майже не контролюю себе. Нам не можна зараз.

— Ну, досить уже прикидатися благородним! — розлютилась я. — Тобі це потрібно, звичайна доза не відновить тебе. А контролював ти себе завжди чудово.

— Не з тобою.

Погляд — приголомшливо палкий. Від одного такого погляду можна голову втратити, а від слів тим більше.

— Тоді контролюватиму я, — сказала я та обняла його за шию. — І зупиню, якщо зайдеш надто далеко. Це як стрибок довіри, Довлатов. — Я зазирнула йому в очі і прошепотіла: — Ти мені віриш?

Відповіли мені видихом. І тісними обіймами.

Гарячі губи, рука на моїй талії, що притискає до ліжка, глухий стогін. Більш впевнені ласки. Зірваний одяг на підлозі, дотики, від яких шкірою розбігаються доріжки вогню. І мені б замислитись, адже Єгор був майже на межі, і тому спустошений, а я — донор, проте… Думати не хотілося. Хотілося бути. З ним. У ньому. Віддати все, зірвати маски, звільнитися.

Відчувати.

Це виявилося так просто. І зовсім не страшно. Сміливі дотики, поцілунки — цього разу жорсткі, вимогливі. І бажання — майже неконтрольоване, дике. Єгор вбирав його жадібно й повертав мені з лишком усе те, чого я так хотіла. Давно.

Стеля розчинялася в тумані, обриси кімнати пливли. І все, що я могла — відповідати Єгорові, слухати його приглушений шепіт, вдихати його подих. І розсипатися іскрами, щоби потім зібрати себе наново, оновлену.

Ось що, виявляється, відчувають донори, коли…

— Дякую, — прошепотів Єгор мені на вухо, міцно притискаючи до себе.

— Це не те, що кажуть дівчині після сексу, — пожартувала я.

— А що кажуть? — усміхаючись, він поцілував мене в скроню. Потім зіщулився. — Холодно.

— Я вікно розбила, — зізналася я, ховаючи голову в нього на грудях.

— Тобто як — розбила? Навіщо?

— Ви не відчиняли, ось мені й довелося. — Я відсторонилася, встала й почала вдягатися. — Сусідка мене пустила, я вилізла через її вікно в лоджію. Довелося розбити скло, щоби потрапити сюди.

— Ти влізла у вікно? — Він навіть підвівся від подиву. — Восьмий поверх, Яно!

— Мене страхували… Не має значення. Ти був у небезпеці, що я мала робити?

— Стривай, ти сказала, ми не відчиняли. Ольга була тут, зі мною?

Я застебнула джинси й сіла на ліжко спиною до Єгора. Дивитися йому в очі було нестерпно.

— Слухай… Ми, мабуть… убили Варю.

Мовчання. Гострий, колючий погляд палить шкіру плеча. Пальці плутаються в петлях у марних спробах застебнути блузку. Бісові ґудзики!

— Навіщо? — прозвучало питання. Закономірне, до речі. Тільки от відповіді немає, тому що про мертвих говорять або добре, або ніяк.

— Вона знала Гошу. Познайомилася в лікарні. Вона…

Я подавилася словами. Знала, який біль вони можуть завдати, а ранити Єгора не хотілося. Він і так багато пережив. Забагато, щоб тепер ось так…

Він також підвівся. Мовчки одягнувся, заправив ліжко. Зачинив вікно в лоджії, повернувся до кімнати.

Тепер він мене точно зненавидить… Та й нехай.

Живий, і добре. Я сіла, потираючи змерзлі плечі, озирнулася через плече. Єгор дивився у вікно пустим поглядом і мовчав. Ніби відчувши мій погляд, повернув голову. Запитав глухо:

— Де вона?

— У вітальні, — відповіла я безлико, і він стрімко вийшов, залишивши мене одну. Я заплющила очі та сиділа довго. Спустошена. Без жодної думки в голові.