Розділ 27

 І ось, коли ми майже там, де холодно і сніг,

 І зовсім близько наша самота. 

Бажання сильні, як любов, поможуть нам дійти. 

І буде вся та наша висота.

(с) Океан Ельзи

Я зуміла видихнути, лише коли зістрибнула з підвіконня у квартирі Єгора. Притулившись до стіни, намагалася віддихатися і вгамувати серце, що калатало, як скажене. Через деякий час змусила себе піднятися, нагадавши, що часу в мене мало, а в Єгора не залишилося зовсім. Усередині оселилося виразне розуміння: якщо не поспішити, усе може бути скінчено.

Я швидко відв’язала простирадло, висунулася назовні та показала жалісливій сусідці великий палець — порядок, мовляв. Вона кивнула, хоча виглядала дуже блідою та переляканою. Треба буде потім купити їй пляшечку гарного вина. Якщо виживу…

Я обережно зазирнула до кімнати та застигла. Єгор був усередині. Нерухомо лежав на ліжку, із заплющеними очима. Одна рука була зворушливо закинута за голову, і складалося враження, що він спить, проте… Я знала, що він не спить. Він бореться. І лише богу відомо, скільки ця боротьба ще триватиме.

Я підняла очі до неба, яке сьогодні було напрочуд ясним. Сонце світило. Цвірінькали на відливах горобці.

— Будь ласка, якщо ти там є, дай йому сил протриматися, — прошепотіла я, невідомо до кого звертаючись. Двері були відчинені на провітрювання — не пролізти. Я озирнулася, знайшла на сірій тумбочці потворного вигляду статуетку й щосили шпурнула в скло.

Воно обсипалося дрібною крихтою, звук був такий, що сумнівів не залишалося: усі, хто був у квартирі, мене почули. Усе, крім Єгора…

Наплювавши на інстинкт самозбереження та залишки здорового глузду, я розчистила ліктем залишки скла та влізла до спальні. Причаїлася на пару секунд, прислухалася. Квартира відповіла мені дзвінкою тишею. Якщо всередині ще хтось і був, то конспірувалися вони краще за мене.

— Єгор, — покликала я пошепки. Присіла на ліжко, притулилася вухом до його обличчя. Здається, дихає… — Потерпи трохи, я зараз… що-небудь вигадаю!

«Щось» рішуче не хотілося вигадуватися. Я була впевнена, що Єгор зараз у сновидінні, але як потрапити туди без сторонньої допомоги — не знала. Поки я вміла тільки успішно входити до усвідомленого сну із чиєюсь допомогою.

Може, подзвонити Лесі? Ні, погана. Хтозна, що ще задумали Гоша з Варею. Адже вони явно всередині… Й Ольга…

Дідько! Думай, Яно. Вони вже в курсі, що ти також тут.

Пальці зрадницьки тремтіли, натискаючи на ручку дверей. Коридор виявився порожнім, і я обережно пробралася до вітальні. Перше, що я побачила, була Ольга. Вона сиділа на дивані із широко розплющеними очима й бездумно дивилася прямо перед собою. А навпроти неї, погойдуючись із боку на бік, у кріслі влаштувалася Варя. Вона тримала Ольгу за руки, і щось мені нагадувало, це була не спільна дружня медитація.

На журнальному столику лежала та сама монета зі сну.

Не усвідомлюючи, що роблю, я побігла на кухню, схопила глечик із водою і вилила весь його вміст Варі на голову. Вона верескнула, відкинула руки Ольги та, здається, прийшла до тями. Окинула мене здивованим поглядом і прошипіла:

— Ти?!

— Я, — відповіла я спокійно й на розмах ударила її по обличчю. — Що з Єгором? Відповідай?

Варя зіщулилася в кріслі, закрила голову руками та заридала.

— Якого дідька?! — Ольга теж прийшла до тями, схопилася з дивана й дивилася на нас незрозумілим поглядом. — Яна?

— Єгор там, у кімнаті, — сказала я, не зводячи з Варі настороженого погляду. — Ти мала рацію, він у біді. — перевела на неї очі та вдивилася в обличчя. — Це все ще ти?

— Вона ж ворушиться, — відмахнулась Ольга. — Отже, це я.

— Вона хотіла в тебе… того… ну…

— Я зрозуміла, — перебила Оля. — Потім. Потрібно допомогти Єгорові.

— А з нею що робити?

Ольга зітхнула, а потім на її обличчі з’явилася недобра посмішка. Єхидна така, побачивши таку відразу стає ясно: добра чекати не варто. Вона зробила крок до Варі, схопила її за зап’ястя — із силою, міцно. Захочеш — не вивернешся. Ще б пак, щоб виробляти кренделя на жердині, неабияка сила потрібна.

— Тихіше, — сказала дика якось дуже спокійно. — Не сіпайся.

Попри її слова, Варя сіпнулася. Спробувала відсторонитися. На обличчі в неї завмер страх — несамовитий, неконтрольований. Це вона дарма… Ольга посміхнулася і відкинула руку безвольної Варі убік. Це вона щойно її… того?

— Ти вбила її! — вирвалося в мене.

— Вважала б за краще, щоб вона закінчила почате? — саркастично поцікавилася Оля, схиливши голову набік. — Сама напросилася! Так і будемо дивитися на її тіло чи все ж допоможемо Єгорові?

Єгор!

Я кинулася до спальні, присіла поряд із ним на ліжко.

— Може, і його полити водою? — запропонувала я.

— Не допоможе. Він глибоко, і поряд із ним той, хто хоче зайняти його тіло. Швидше за все вони всю ніч там удвох, і так просто гад Єгора не відпустить.