Розділ 25

Чуєш я мовчу? Я все зможу, я злечу.

Наді мною сотні сонць, мені досить одного

(с) Ілларія

Ранок понеділка почався метушливо. Вихідні Єгора скінчилися, і він встав рано, близько шостої ранку. Зібрався швидко, побажав мені вдалого робочого дня і поїхав.

У мене залишалося близько двох годин на збори, і я не збиралася втрачати жодної хвилини. Сьогодні все має пройти ідеально.

Плани на ідеальність почали руйнуватися із самого ранку.

У двері подзвонили, як тільки я закінчила з волоссям. Я обережно подивилась у вічко. За минулий тиждень я старанно прокачала навичку обережності та підозрілості. За дверима стояла дівчина. Темне волосся, перехоплене обручем, світле пальто, елегантна лакова сумочка.

— Єгора немає вдома, — спробувала я її спровадити.

— Знаю, — відповіла вона стримано. — Я Варвара. Його дружина.

Мені здалося, що в слово «дружина» вона вклала якийсь особливий зміст. Звинувачення? Приреченість? Адже вона була по той бік дверей, а я — всередині.

Варя була… милою, мабуть. Стримана усмішка, плавні рухи, у кожному жесті — вираз гідності. Зі смаком підібраний одяг та аксесуари. Легкий макіяж, строга зачіска, нитка перлів на шиї.

Вона не стала роззуватися і проходити всередину. Від кави теж відмовилася, хоча ароматом її пропахла вся квартира. Варя окинула мене нейтральним поглядом, від якого я, мабуть, мала відчути всю глибину власного невігластва і величезну частку її поблажливості. Аліса, напевно, перейнялася б, а я…

Дивилася. Оцінювала. І, у принципі, розуміла, що Єгор у ній побачив. Варя була з тих дівчаток, які стають хорошими дружинами.

— Я ненадовго. — Голос у неї був м’яким, як вона сама. Помах вій. Рум’янець збентеження, ніби цей візит бачиться їй чимось непристойним, навіть ганебним. — Хотіла попросити дещо.

— І що ж? — зацікавилась я і склала руки на грудях.

— Ви не могли б… поїхати? — тихо запитала вона і спалахнула — уже остаточно.

— Куди? — здивувалася я.

Вона знизала плечима.

— Кудись. Адже у вас є дім. — Вона зітхнула і притулилася спиною до стіни, а сумочку схопила обома руками з такою силою, ніби вважала, що я її заберу. Втім, вона, певне, думала, що я забрала Єгора. Тому і прийшла. Тому й червоніє тут, як школярка.

— Розумієте… — Варя затнулась, наче слово подряпало їй небо. Потрібна велика мужність, щоби прийти у квартиру чоловіка вмовляти коханку піти… Єгорові слід розвʼязати цю проблему самому, але чоловіки часом так не люблять щось вирішувати. — Я кохаю чоловіка.

Приїхали…

— Варю, запевняю, ми з Єгором… скажімо, ми друзі, — заспокоїла я її. — Він мені допомагає в одній справі. Вам нема про що хвилюватися.

— Ви його донор, я знаю, — сумно посміхнулася вона. — Від мене не треба ховатися.

Точно, адже вона в курсі всіх справ. А я тут розпинаюсь, легенду вигадую. Виходить, ми з Варею в одному човні, чи що.

— Правильно.

— Я теж була колись. Знаю, про що говорю, інакше не стала б просити поїхати. Просто Єгор по-особливому ставиться до донорів.

Ага, він стверджує, що з ними не спить. А ось Варя, схоже, вважає інакше…

— Іноді він надто відповідальний, — продовжувала Варя, не зводячи на мене очей. — І можна подумати, що він…

— Захопився, — допомогла я.

— Близько місяця тому ми посварилися. Я думала, він зрозуміє, що був не правий, попросить вибачення. А тепер ось… Я дурна. Усі ці сварки нерозумні, коли тобі залишилося недовго…

Очі в неї світло-сірі, великі, з блакитними крапками біля самої зіниці. Коли Варя використовує заборонений трюк, погляду не відводить — мабуть, хоче бачити, як я відреагую. Лише вії злегка тремтять, немов вона ось-ось розплачеться.

І… раніше я швидше за все випроводила б її геть. І порадила б навздогін розвʼязувати подібні питання із чоловіком. Тому що мені немає жодної справи до їхніх із Єгором проблем, у мене своїх повно, а Єгор — гарантія, хай уявної, але безпеки. І яке мені діло до Варі взагалі, адже вона мені чужа?

Але у світлі останніх подій така реакція не виглядала вже настільки правильною. Особливо якщо врахувати, що Варя хвора. Куди б я пішла на її місці — самотня і зневірена? Чи вистачило б гордості утриматися від такого візиту?

Зрештою, Єгор мені вже й так допоміг. Далі сама впораюсь. У мене є Ігор, Миша та Рома, а у Варі, крім чоловіка, нікого. Єгора взагалі треба було тріснути добре за те, що залишив її одну в такому стані! Саме так… тріснути. От нехай вона і…

Неважливо! Мені яке діло?

— Добре, — кивнула я і помітила, як радісно заблищали її очі.

— Дякую, — полегшено видихнула Варя і таки розплакалася. — Спасибі вам!

— Моя вам порада: повертайтеся додому, — сказала я стомлено. Кожне слово падало в живіт каменем. І повітря насилу входило в легені, стікало по стінках гортані, наче кисіль. Провітрити б… — Помиріться. Поки що є час.