Розділ 23

Характер — це остаточно сформована воля.

Новаліс

Вечеря пройшла на диво спокійно.

Єгор, здавалося, трохи розслабився і охоче говорив про свою роботу та сім’ю. Виключаючи дружину, звісно, але про неї його й не питали.

За кілька років Єгор зумів піднятися кар’єрними сходами з позиції звичайного клерка до топменеджера. У роботу був буквально закоханий, розповідав про неї із пристрастю та азартом, дивлячись на які я, зізнатися, злегка приревнувала.

Про сім’ю Єгор розповідав із теплом, особливо про матір, яку явно обожнював. Відвідував батьків часто, не рідше, ніж раз на місяць, чим неймовірно порадував Тетяну. «Мама» трохи відтанула і слухала Єгора із цікавістю. З вельми меркантильною, до речі, цікавістю. Так придивляються до потенційних чоловіків своїх дочок. І, якщо, не дай боже, потенціал виявляється достатнім для безбідного життя, подібні матусі вгризаються в майбутню жертву й не відпускають доти, доки жертва не опиняється біля вівтаря під руку з виплеканою донечкою.

Втім, іноді жертв не відпускають і після…

Я слухала в пів вуха, після смачної вечері тілом розлилося приємне тепло та розслабленість. У «батьківському» будинку було напрочуд затишно, хоча я здогадувалася, що затишок забезпечував переважно Павло. Він же був кухарем, стежив за порядком та облаштовував житло. Мати Аліси, як мені бачилося, думала лише про гроші. Про становище в суспільстві, «обличчя» сім’ї, репутацію та інші важливі речі, які колись для мене багато значили. Давно. У світлі останніх подій з’ясувалося, що важливе інше.

Кава з вершками на балконі. Сонячний промінь, що повзе по шкірі. Похмілля зранку й невиразні спогади про безглузді, але кумедні витівки. Світле пасмо й родимка, нехай лише в спогадах, але вони часом головніші за реальність.

Вірність. Щирість. Надія. На те майбутнє, яке, якщо постаратися, цілком може стати щасливим.

Я замислилась і не помітила, як Єгор замовк. Прийшла до тями, лише коли зловила на собі його вдумливий погляд, ніби він лише зараз зрозумів щось, досі непримітне. Єгор дивився на мене, а Тетяна — на Єгора. Мабуть, він надто різко обірвав натхненну промову, і «мама» не могла зрозуміти, чому.

Мовчання затягувалося, погляди несамовито палили шкіру. Напевно, щоб згладити незручність, Павло підскочив і радісно оголосив:

— Я тобі гостинці приготував. Соління, сальце свіженьке, мабуть, там і купити такого нема де. А сили потрібні для твоїх занять. Навантаження, мабуть, чимале. Сесія скоро, заліки, іспити.

— Я покинула інститут, — вирвалось у мене.

Якщо раніше мовчання здавалося незручним, то зараз стало просто нестерпним. Колючим. Ворожим.

— Як це, покинула? — за хвилину, розгублено спитав Павло й повільно опустився на стілець. Кинув переляканий погляд на дружину, але та навіть не помітила — уся її лють дісталася мені. Була б стриксом, захлинулася би.

Єгор мовчав, опустивши погляд у тарілку.

— Поясни, — сказала Тетяна й поправила білу серветку на колінах. Тихий голос приховував явну загрозу, щобільше, вона навіть не намагалася цю загрозу приховати.

— Економіка — не моє, — знизала я плечима й поклала виделку в тарілку. — Я роботу знайшла, у б’юті індустрії.

— У якій індустрії? — жалібно поцікавився Павло, але його зупинив суворий жест дружини.

— Скільки ти пропустила? — запитала вона різко.

— Тиждень.

— Тиждень — не так страшно, — кивнула вона сама собі. — Відпрацюєш усе з понеділка.

— У мене в понеділок перший робочий день, — повідомила я спокійно.

— Забудь про це. Ти повернешся до інституту, і ми вдамо, що цієї розмови не було.

— Ні, — твердо сказала я і погляд її тяжкий витримала. — Вибач, але не повернуся.

— Тобі нагадати, хто тебе утримує? — вкрадливо спитала вона й навіть підвелася. Напевно, щоб здаватися ще більшою. Потім кинула короткий погляд на Єгора і, мабуть, посоромивши скандалити, знову опустилася на стілець.

— Тетянко, ну чого ти… — промимрив Павло й тут же знітився.

— Замовкни! — обложила вона його. — Це все твоє виховання, твої гени! Спочатку Роман, тепер ось вона. Довиховувався, лібераліст хрінів!

— Мені не потрібні твої гроші, — сказала я різко й підвелася, відчуваючи, що починаю закипати. Чортів фон донора! Ніяк не вдається контролювати. — Сама впораюся.

— Ось як? Що ж, подивимось, коли ти прибіжиш до мене в ніжки кланятися. Чи чекаєш, що цей допоможе? — Вона тицьнула пальцем у Єгора, який від подібної уваги навіть закашлявся. — Тільки от мужикам потрібне одне, так і знай. І це зовсім не бажання тебе утримувати. Рано чи пізно він тебе покине, куди тоді підеш?

Я здивувалася від такого нахабства й навіть не знайшлася, що відповісти. Відкрила рота і відразу закрила, розуміючи: сперечатися марно. Вона для себе все вирішила. Що ж, не проблема. Мені не потрібна милостиня, особливо від тієї, хто намагається моїм коштом самоствердитись.

— Виживу якось, — прошипіла я, встала і швидко попрямувала до виходу. Схоже, сімейна вечеря остаточно зіпсована.