Розділ 21

Обирайте найважчий шлях — на ньому ви не зустрінете конкурентів.

Шарль де Голль

Уві сні Миша виглядала… іншою.

Наче те ж сині волосся, строкатий чубчик, густо підведені очі. Яскраво-сині лінзи. Фенечки на зап’ястях. Однак тут вона була ніби вищою. Сильнішою. І виглядала впевненішою.

Ми опинилися в якійсь порожній кімнаті, маленькій і тісній, із сірими стінами та невеликим вікном майже до самої стелі. У вікні показався квадратний шматок неба з нереально великими жирними зірками, які висвітлювали простір не гірше за місяць. З прочинених дверей наполегливо тягло прохолодою і свіжоскошеною травою, нестримно захотілося назовні — у літо.

Літо я любила. Легкі доторки сонячних променів до шкіри та рівномірні сліди цих доторків у вигляді золотистої засмаги. Жар, який не проходив до ранку, після кількох годин лежання в шезлонгу. Умиротворення. Буйна зелень, повітря, що пахне озоном після грози. Витончений одяг, легкий, як пір’їнка, який оголяє плечі та коліна. Жадібні погляди чоловіків і стійкий флер їхнього захоплення, що вбирається в шкіру.

Тепер я подібного вже не відчую, але ж згадувати можна.

— Сумніваюся, що він прийде, — скептично зауважила Миша, повертаючи мене з небес на землю. — Маніяк. Ти не одна. — Вона обвела поглядом простір. — А це, здається, усе моє.

Порожня кімната та двері в літо? Цікаво…

— Тут… мило, — сказала я та обняла себе за плечі, розуміючи, що тремчу. Сни мене лякали, що не дивно, якщо зважити на попередні кілька спроб маніяка мене вбити. Чи він хотів просто помучити?

— Символізм, — відповіла Миша й пояснила, обводячи рукою кімнату: — Сіре життя. — Потім тицьнула пальцем у напрямку дверей. — Яскравий світ.

— Зрозуміло…

У кожного свої таргани, Миша, явно панічно боїться злитися з натовпом. Звідси й образ безглуздий, і синє волосся, і різкість у спілкуванні. Думає, що виривається з буденності, а насправді впіймала себе в пастку власних страхів. Як і я. Напевно, з нас трьох тільки загибла Аліса не хвилювалася, що про неї подумають у суспільстві. Якщо судити про гардероб і повну байдужість до зовнішності…

— Може, ти побачиш щось, — знизала я плечима. — Щось незвичайне, наприклад, темну пляму в мене над головою. Якесь прокляття. Або мітку. Він мене якось знаходить на відстані. Має бути зв’язок.

— Я і бачу, — насупилася вона. — Ту глянсову ляльку із фотографії. Губи та груди справжні чи ні?

Я посміхнулася, а Миша, здавалося, придушила порив доторкнутися.

— Тут усе несправжнє, — нагадала я. — Окрім неземної вроди щось бачиш? Має бути мітка, маячок, за яким він мене знаходить. Щось явно нефізичне. Можливо…

— Нитка! — вигукнула Миша і вказала рукою мені на шию і примружилася. — Ось вона, як та, для виходу зі сну, тільки… тонше. І ледь помітна. Схожа на золотий ланцюжок. Відмінне маскування!

Відмінне, нічого не скажеш.

— Мотузок веде назовні.

Мотузок?! Я що, вівця чи собака?!

Але Миша ніби не помітила мого обурення, кинулася до дверей, дорогою зупиняючись і придивляючись до чогось, схоже, видимого тільки їй. Я обережно пішла за нею, марно намагаючись побачити те, що й вона.

За дверима розкинувся степ. Шкіру під колінами лоскотала висока трава, яку лагідно тріпав вітер, і вона згиналася хвилями, клонилася до землі. Небо нависало низько, пахло багаттям, гарячою землею та сіном, хоча я могла присягнутися, що на багато кілометрів навколо немає жодної душі, жодної ознаки цивілізації. Рай для соціопата. Досить милий рай, якщо зважати, хто саме його створив. Виявляється, Лесі теж не чужа романтика, м-да…

— Він веде туди. — Миша вказала рукою на лінію горизонту. — Досить далеко. Швидше за все, там межа, де поєднуються наші сни.

— Там починається мій? — запитала я, і Леся кивнула.

— Дай руку. — Не чекаючи, вона схопила мене за зап’ястя. — Буде швидше, якщо подумаєш про щось особисте. Уві сні відстані — не завада, а думки відчиняють двері в будь-які місця.

— Особисте для мене тут небезпечне, — заперечила я, але слухняно заплющила очі й зосередилася.

Особисте завжди надто складне. Заплутане. Я відгороджувалася від нього так ретельно, що тепер і не знайти нічого, що мене чіпає, хіба що спогади про Світлану, але її образ зараз точно буде недоречним. Та й не потрібен він, адже ми шукаємо не її привид, а маніяка, який, напевно, десь у місті, вичікує, поки я спіткнуся. Дозволю йому знову погратись.

— Нічого собі! — захоплено видихнула Миша і відпустила мене так різко, що я здригнулася. І розплющила очі.

Місто було прекрасне. Мережа вогнів, що розкинулася біля наших ніг, з великої висоти виглядала чарівним покривалом, який накрив сірі вулиці. Повітря — синювато-чорне, прохолодне й різке — тремтіло. Небо виглядало величезним дзеркалом, яке відбиває місто, і вогні його були схожі на якусь мапу, знаючи секрети якої, напевно, можна було знайти скарби Всесвіту.

— Тут високо, — сказала Миша і, міцно вхопившись за бильця, обережно подивилася вниз.