Розділ 20

Ваш біль — це руйнування оболонки, яка вкриває ваше розуміння.

Халіл Джебран

Я не люблю кафе в торгових центрах. Скляні стіни, і ти за ними — як музейний експонат. Перехожі витріщаються, руйнують усамітнення. Огидний дизайн, відкрита кухня, паразити. Їжа, як правило, не смачна. Офіціантки — ліниві. Обслуговування — байдужість на грані з грубістю. Ось як сьогодні: офіціантка прийняла замовлення і зникла більше ніж на пів години, чим роздратувала, схоже, тільки мене.

Ігор насторожено косився на людей, які ходили поза нашим «акваріумом», немов побоювався співробітників ради, які могли за нами стежити. У принципі, логічно захворіти на параною, коли знаєш про всякі залаштункові ігри. Після моєї смерті Віктор наблизив до себе Глинського, відчував потребу в підтримці. Як виявилося, не дарма. Проте Віктору це мало допомогло.

Ігор тримався напрочуд спокійно, стримано навіть. На відміну від мене: коли я зрозуміла, що потрапила в чуже ненависне життя, бомбило мене знатно. Він сидів. Торкався коміра безформного светра. Усміхався і, здавалося, трохи розслабився від відчуття: його впізнали. Він не один. Подібне почуття в мене виникло після зустрічі з Віктором в офісі. Ненадовго, щоправда.

— Як ти взагалі? — поцікавилась я. Потрібно було розпочати розмову, але всі мої заготовлені фрази здалися раптом зайвими. Банальними й непотрібними, адже що змінять слова, коли людина втратила все, що мала?

Ігор знизав плечима, що мало означати: ти й сама мусиш розуміти. Я розуміла. Якоюсь мірою. У мене принаймні були Єгор і Миша, Ігор же залишився зовсім один.

— Ти щось пам’ятаєш про те, що трапилося? — запитав Єгор. — Перед тим, як…

Ігор знизав плечима.

— Звичайний день. Був в офісі до обіду, після заїхав до Віктора, обговорили кілька питань щодо його поїздки до Амстердама. Він передав мені справи, поскаржився на мігрені. Вони в нього трапляються, робота нервова.

Єгор хмикнув, а Ігор потер лоба, ніби пригадуючи подробиці тієї розмови. Підняв на мене очі.

— Віктор згадав про тебе. Дивно, до цього він жодного разу… після похорону…

— На той момент Віктор уже знав, що мене переселили до тіла Аліси, — пояснила я. — Давай із ним розберемося пізніше. Ти знав цього хлопця?

— Ні. Але, судячи з усього, хлопчик — нещодавно ініційований стрикс, — скривився він.

Ну, треба ж — стрикс! Його пересадили в тіло стрикса! Але хіба… хіба це можливо? Втім, ми нічого не знаємо про метод переходу. А раптом донор — не єдина можлива посудина? Але тоді чому загинув донор Слона? Не може бути, щоби просто серце перестало битися — у такі збіги я не вірю. Тут явно є ще щось. Щось очевидне, чого ми поки що не помічаємо.

— Апетити в нього, я скажу… — Ігор зітхнув. — Можливо, тобі небезпечно знаходитися поряд зі мною.

Винувата усмішка, і руки він намагається тримати якомога далі. І весь зібрався, напружився ніби, мабуть, боротися зі спокусою в такому віці досить складно.

Я цього не знала. Ніколи не вважала за потрібне боротися зі спокусами. Хотіла — брала, адже саме це роблять сильні, чи не так?

— Мені зараз небезпечно скрізь, — заперечила я. — Ти — найменше зло. А ось допомогти можеш, якщо згадаєш хоч щось пов’язане із переселенням.

— На жаль, нічого, — похитав він головою. — Прийшов додому, повечеряв із сім’єю, працював допізна. Ліг близько другої години ночі, а прокинувся вже в ньому.

Ігор розвів руками, демонструючи тіло підлітка.

— Знати його не знаю, навіть ніколи не бачив. Як і мати його, істеричку, яка розбудила мене о сьомій ранку.

— Можливо, ти спілкувався з кимось напередодні, — припустив Єгор. — Чи були в тебе провали в пам’яті?

— Ні, проте… — Він замислився і замовк.

— Що?! — вирвалося в мене.

Ігор зблід і трохи відсахнувся, похитав головою.

— Не треба так, Яно. Мені важко.

Він зітхнув і продовжив:

— Тім загинув того ж дня. Тім — мій донор, вірніше, був ним. Він допомагав ще якомусь дикому, я коли дізнався, ще подумав, що він Тіма убив. Я не дуже люблю диких, ти знаєш. — Він глянув на Єгора й додав: — Перепрошую.

— Давай коротше, — насупився Єгор.

— Тім боявся, що його дикого вб’ють.

— Слона? — перепитала я здивовано. На біса маніяку якийсь дикий Слон? Донори — зрозуміло, це джерело енергії. Ігор та я — теж логічно, якщо треба було прибрати зі сцени Віктора. Але невідомий дикий…

— Слона чи бегемота — мені невідомо. Тіма тижнів зо два мучили кошмари на тему смерті його дикого. За його словами, жахливі. Я просив його припинити з диким всякі контакти, проте Тім був непоганим донором. Гарною людиною. Мені шкода, що з ним так сталося.

— Мені здається, у тому, що з ним так сталося, винен не «дикий», а ти, — хитро зауважив Єгор. Ігор запитливо глянув на нього, і Єгор мстиво продовжив: — Швидше за все, смерть Тимура пов’язана з твоїм переселенням у нове тіло.

— Хочеш сказати, його енергію використали, щоби пересадити мене?