Розділ 19

Людина, яка відчула вітер змін, має будувати не щит від вітру, а вітряк.

Стівен Кінг

У коридорі пахло вогкістю та гниллю. На підлозі темніли плями розлитої кимось кави, з розбитого вікна тягнуло квітневим повітрям — пʼянким та свіжим. На брудному підвіконні купками скупчився попіл, що не потрапив у банку. Не помічаючи цього, Гоша тримався за підвіконня руками та пригнічено дивився у вікно. А я старанно стримувала себе, щоби його не вдарити.

Єгор стояв біля сходів і не зводив із мене погляду. Гоша зрідка на нього косився, але відразу відвертався, вдаючи, що його анітрохи не цікавить моя охорона.

— Ну? — нарешті, не витримала я, марно чекаючи кілька хвилин його виправдань. Хоча, що може виправдати зраду? Добра мета? Ха!

— Я подумав… вони сказали… — промимрив Гоша й замовк.

— Хто вони? І що сказали?

Злість закипала повільно, піднімаючи з дна душі дрібні бульбашки роздратування. Вони виплескувалися з мене їдкими словами та рваними видихами. І треба б контролювати себе, але… не виходило. Зовсім. Я озирнулася на Єгора, шукаючи підтримки, він похитав головою, і я кілька разів глибоко вдихнула. Схоже, не такі ми й різні. Зате виходить одне одного заспокоїти.

— Я почув, що батько напав на тебе, — тихо сказав Гоша й похнюпився. — У раді сміялися, що не можна вірити донору дикого, що швидше за все ти сама… Ти знаєш, батька там усі люблять…

Майже всі.

— Він би виплутався, як завжди. Перевернув би факти, як йому зручно, й уникнув суду. А потім повернувся б і вбив… ну тебе…

— І ти постарався, щоб я вижила, — видихнула я. — Яка турбота!

— Не тільки ти. Ходять чутки, що тато… експериментує… зі снами. — Він підняв на мене боязкий погляд і зітхнув. — Мені сниться… всяке. І я боюсь.

— Що сниться? — насупилась я.

— Хтось приходить до мене в сни. Говорить… Наказує робити… погане. Іноді мені здається, я божеволію.

— І цей хтось…

— У нього немає обличчя, — зізнався Гоша. — Точніше, воно… заховано під каптуром.

Приїхали… Це що ж виходить? До Гоші приходить мій особистий маніяк? Або він сам — маніяк, а все це вигадує, щоб замести сліди?

— І що він хоче від тебе? — запитала я глухим, шелестким голосом. Дихати стало важко, повітря дряпало горло на вході. І від емоцій, що накотили, замутило. Я не помітила, як Єгор виявився поряд, підтримав. Чим змусив Гошу трохи зніяковіти.

— Я не пам’ятаю… усього. Іноді він переконує, що я обраний, що мені судилося робити великі справи. Але я думаю, він просто знущається, бо… — Він замовк і посміхнувся якось винувато, з гіркотою. — Ну який із мене обраний?

І справді, який? Проте манія величі — хвороба, яка вміє переконувати. І вірити Гоші не можна, проте… цікавість. Вона, подейкують, убила кішку. Але коли мене зупиняли котячі трупи? До того ж шансу зрозуміти, що ж Гоша відчуває насправді, може більше й не нагодитися. Поки поруч Єгор, треба ловити момент. Грати. Провокувати. Хитрувати. Цю здатність я прокачала ще з дитинства. Стрикса обдурити непросто, проте можливо. Стрикс мислить категоріями емоцій, але емоцію можна й підробити. Потрібно лише навчитися акторської майстерності.

— До мене він теж приходить, — сказала я тихо й погляд опустила в підлогу. Змусила себе згадати. Холодна поверхня металевого столу, жорсткість сталевих кайданків, сором’язлива пам’ять під досвідченими руками ментального хірурга. Гидота!

Рука Єгора із силою вп’ялася в плече, але я відмовилася від болю. І коли підняла на Гошу погляд, очам було гаряче від сліз.

— Це він, — впевнено сказав Гоша. — Батько.

Я похитала головою.

— Навіщо це Віктору? Сам подумай, якби я йому заважала, він би просто вбив. Як решта. Мучити тебе — взагалі нелюдяно. До того ж мотиву немає.

— Він просто псих!

— Віктор? Сам у це віриш?

Мовчання. Невпевненість, і мені вона бачиться витонченою брехнею, сценкою, розіграною особисто для мене. Тінь задуму на некрасивому, забризканому червоними плямами обличчі виглядає спланованою. І якщо так, то актор із Гоші справді непоганий.

— Я не знаю…

— Він твій батько, — не здавалася я. — Яким би він не був, Віктор дбав про тебе. Любив…

Брехня. І фальш чути навіть мені, впевненість у неправду складно зіграти. Палець Єгора заспокійливо ковзає по плечу, і навіть у цьому жесті я відчуваю натік: оступилася. І щоб хоч якось виправити ситуацію, поспішно додаю:

— Намагався любити.

— Я думав, він любив тебе, — хмуриться Гоша, у його словах ковзає не завуальована образа. Образа на мене. Образа — непоганий мотив. Сильний.

— Я теж, — кажу примирливо, хоч розумію: це нічого не виправить. Якщо Гоша — вбивця і тим більше якщо ні. — Помилялася.

— Тобто ти віриш, що це він… убивав? — надихнувся він.

Я похитала головою.

— Ні. Не вірю. Невміння любити не робить людину вбивцею. Ти маєш допомогти йому, Жорже. Заради себе та заради матері.