Розділ 17

Це твоє життя. І воно коротшає кожну хвилину

Бійцівський клуб

Я все ж задрімала у ванній.

Запашна ароматна вода, кілька сантиметрів піни, можливість лягти, прилаштувавши голову на зручний підголівник розслабили. Дозволили забути про те, що сталося. Адже можна забути, правда? Ненадовго. Лише на одну ніч. Віктор подбав, щоб ніякі маніяки мене сьогодні не дістали.

Забувати було не можна. Тому, виринувши з приємної дрімоти, я змусила себе зібратися. Думати.

Чому Віктор напав саме зараз? Він знав, де я живу, ми нещодавно бачилися, і, побажай він, міг убити мене тихо, без свідків. Але він поліз у людному місці, практично на очах у представників ради. Навіщо? Напрошувався лише один висновок: заважати я стала саме там. І саме тоді. Чим?

Віктор наполегливо радив їхати додому. Погрожував? Попереджав? А раптом сьогодні в клубі мені загрожувала більша небезпека, ніж втручання Віктора? Чи Єгор має рацію, і я досі його ідеалізую?

Я вибралася з ванни, коли вода зовсім охолола, а шкіра вкрилася неприємними сиротами й зіщулилася на кінчиках пальців. Замотавшись у пухнастий темно-сірий халат, який доходив мені до самих п’ят, я дивилася, як витікають у злив залишки мого страху. На краще, страх не допоможе. Потрібно вмикати логіку.

Сьогодні в клубі бурхливо обговорювалася лише одна подія: смерть Ігоря Глинського. І саме це, найімовірніше, якось вплинуло на Віктора. Саме тому він зірвався та напав на мене майже прилюдно. Виходить, смерть Ігоря справді пов’язана з клубом. Зі мною…

А що коли Ігоря, як і мене, закинули в якесь інше тіло? І якщо так, переселення — зовсім не випадковість, а отже… Ні, дурість же. Навіщо комусь «пересаджувати» душі, наче розсаду? Хочеш собі інше тіло, будь ласка, селись сам. Інші на що? Хіба що… Тренування. Перш ніж стрибати в невідомість самому, простіше спершу зіштовхнути туди когось іншого. І спостерігати.

Непогана страховка.

Щоби переконатись у цьому, треба знайти Глинського. І, схоже, я знаю, із чого розпочати пошуки.

З кухні запаморочливо пахло їжею. Шлунок відразу прокинуться і непристойно голосно забурчав, вимагаючи вечері й витісняючи з голови думки про розслідування. До мого повернення Єгор уже встиг сервірувати стіл. Великі білі тарілки, блиск столових приладів, серветки під колір плитки на фартуху. Цікаво, серветки дружина вибирала?

— Краще? — поцікавився Єгор, ставлячи на стіл горщик із м’ясним рагу. Я кивнула, не маючи снаги відвести від нього погляду. Якщо воно хоча б наполовину таке ж смачне, як ароматне, боюся, мені не захочеться ділитися… — Виглядаєш, як голодний стрикс.

— Я і є голодний стрикс, — облизнулася я. — В душі.

— Тоді давай тебе годувати!

Якийсь час ми мовчки їли. Я насолоджувалася чарівним теплом, що розливалося тілом і вбивало тривогу. Єгор дивно поглядав на мене з-під напівопущених повік. Теж втомився. Цей тиждень видався виснажливим для нас обох.

— Знаєш, — сказала я, коли почуття ситості, нарешті, перемогло бажання впхнути в себе якнайбільше їжі, — здається, смерть Ігоря Глинського має відношення до нашої справи.

— Глинський — це той загиблий стрикс із ради?

— Він, — кивнула я. — Усі ці переселення випадкових людей виглядають, як тренування. Спочатку я, потім Ігор… Наче хтось не впевнений в успішності експерименту.

— Виглядає, як версія, — погодився Єгор.

— І ще. Із чого ми взагалі взяли, що маніяк полює лише за донорами?

— Тому, що в плані енергії зі стрикса нема чого взяти.

— А щодо переселення в інше тіло — навпаки. Стрикси сильні, сильніші за донорів і звичайних людей. За допомогою позикової енергії ми… ви можете багато чого. Наприклад, швидше виліковуватися від застуди та грипу. Продовжити життя та молодість. Впливати на рішення людей. Це, звичайно, офіційно заборонено, але фактично цього закону давно ніхто не дотримується…

— Я дотримуюсь.

— Ти ідейний, — відмахнулась я, і брови Єгора обурено поповзли вгору. — Я не про те. Якщо міркувати логічно, то переселення в тіло стрикса виглядає більш… перспективним. То чому саме донори?

— Думаю, це питання варто поставити вбивці. Можливо, він хоче саме в донора.

— Або ми просто не дивимося в цьому напрямку. Маніяк явно не ідіот і не полізе до людей ради. Або, якщо полізе, то не в таких масштабах. Але чи ти впевнений, що за всі ці роки не було загиблих серед диких?

Єгор примружився, дивлячись кудись повз мене. Видно було, що подібні думки його не відвідували. Втім, він навіть не припускав раніше, що хтось вбиває донорів не заради підживлення…

Якось неприємно все виглядає. Небезпечно. І якщо рада в курсі, може погано для нас закінчитись. Рада не залишає живими тих, хто заважає їй функціонувати. Приводи для страти завжди знайдуться. І, можливо, те, що сталося зі мною та Ігорем, справа рук саме ради… Якщо так, то вимальовується гранично ясна картина: хтось давно хоче прибрати Віктора. І сьогодні йому вдалося.

Білий? Тупуватий. Та й не підпустять до влади жадібного хтивого дурня. Отже, Білий — лише виконавець…